Мало хто знає, що на Закарпатті є священики-жінки. Всього їх – 11, всі служать у реформатських церквах області, мають ті ж права, що й чоловіки-священики, окрім одного: вони не можуть займати вищих церковних чинів.
"Про Захід" розповідає про одну з таких закарпатських священиць – Ірину Гал, котра працює у селі Ракошині Мукачівського району.
Реформатська громада у Ракошині має дуже давні традиції, адже перші згадки про неї датуються аж 1595 роком. Церква, в якій служить Ірина Гал, теж старовинна: її збудували 1843-го, а у 2003-му відремонтували, максимально зберігши автентичність інтер'єру. Родина Ірини приїхала у Ракошино у 2002-му. Саме тоді священиця та її чоловік отець Ласло отримали сан, закінчивши навчання у будапештському Реформатському університету імені Гашпара Карої, де протягом п'яти років вивчали теологію.
На запитання, чому вона вирішила стати священицею, Ірина Гал розповіла, як у рідному селі Вари (Варієві) в юності була прихожанкою місцевої реформатської церкви і на прохання пастора певний час заміняла кантора, тобто грала під час служб на органі.
Під час навчання в університеті Ірина Гал познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, корінним жителем Будапешта.
Після весілля молоде подружжя священиків відправили на практику до Ракошина.
За правилами реформатської церкви, вона не є керівником релігійної громади – ці обов'язки лежать на її чоловікові. Однак вона проводить богослужіння, хрестить дітей, вінчає і відспівує – словом, повноцінно проводить усі релігійні обряди. Разом з отцем Ласло вони служать у Ракошині та сусідньому Кайданові. Богослужіння проводять по черзі: він – у Ракошині, вона – у Кайданові, або навпаки. Разом з цим на священиці Ірині лежать обов'язки з проведення релігійних уроків для дітей та молоді у місцевій школі та для дорослих у центрі при церкві. Влітку вона з прихожанками організовує літні табори, а для молодих пар, які збираються обвінчатися, вони з отцем Ласло проводять заняття, під час яких намагаються підготувати пару до сімейного життя.
Вона розповідає, що за традиціями реформатської церкви, її родина не може бути віддаленою від громади. Родина священиків живе абсолютно так само, як усі.
У церкві священиця показала, як проходять тут богослужіння. Чоловіки заходять всередину з одного боку, жінки – з іншого. Сідають окремо, один навпроти одного, діти ж – на лави посередині. Неодружені молоді хлопці сидять на балконі, молоді дівчата навпроти них внизу. Таке здавна робили, аби хлопці могли роздивитися дівчат, обрати собі здалеку пару. Костюм у священиці дуже простий і скромний: біла сорочка, чорні брюки або спідниця нижче колін. Зверху обов'язково вдягається чорна спеціальна мантія. Її видали священиці на святі закінчення університету: раз – і на все життя. Мантія ця є дуже важкою, аби священик пам'ятав про свій тягар обов'язків. Прати мантію не можна. Головний убір у церкві не одягають, а коли священик служить надворі, то мусить покрити голову спеціальним убором. Священик на богослужіння не може одягти нічого кольорового, навіть шкарпетки. В одязі допускається лише чорний чи білий колір.
За матеріалами "Про Захід"
