Інформаційний відділ УПЦ розмістив статтю порталу “Про Церкву” про те, як організація, яка іменує себе церквою, може бути позбавленою благодаті Пресвятого Духа.
Чи можливо таке, що Господь не дослухається до молитов розкольників, а їхні «священнодії» не несуть освячуючої благодаті. І взагалі – в чому ж полягає сутність розколу?
Перш ніж знайти відповідь на ці важливі запитання, потрібно заглибитись в історію Церкви, аби дізнатись, чи бувало щось подібне до сучасних церковних розколів раніше.
Якщо почати детально досліджувати церковну історію, одразу стає зрозумілим, що церковний розкол не є чимось новим для християнства, а все те, що ми бачимо зараз, мало місце і колись. Розколи турбують Церкву Христову ще від початку Її заснування, а в їхній основі, частіше за все, стоїть чиясь пиха, бажання впливу та слави, рідше – поширення викривленого вчення.
Так чи інакше, загальна позиція Церкви до розколів є одностайною – це зло, яке привноситься в церковне середовище для того, аби відвести віруючих людей від істинного шляху Спасіння. Господь же, як милостивий Отець, не хоче смерті грішника, тому і позбавляє розкольницькі утворення Своєї живильної благодаті. Свідчення цьому ми знаходимо в творіннях святих отців Православ’я, церковних канонах та навіть у Святому Письмі.
Порівнюючи розкол з єрессю, свт. Іоанн Златоустийстверджує, що «розкол – не менше зло, ніж єресь». Свт. Кипріан Карфагенський вчить: «Пам’ятайте, що засновники та керівники розколу, порушуючи єдність Церкви, протидіють Христу, і не тільки другий раз Його розпинають, але роздирають Тіло Христове, а це такий тяжкий гріх, що кров мученицька не може загладити його!».
Єпископ Оптат Мілевитський (IV століття) вважав «розкол одним з найбільших зол, – більшим, ніж вбивство і ідолопоклонство».
У сьогоднішньому сенсі слово розкол зустрічається вперше у свт. Іполита Римського. Він був в розколі з папою Каллістом (217-222), якого звинувачував в послабленні вимог церковної дисципліни.
Основна причина розколів у Древній Церкві – наслідки гонінь: Декія (Новата і Феліціссіма в Карфагені, Новаціана в Римі) і Діоклетіана (Іраклія у Римі, донатистів в африканській церкві, мелітіанський в Олександрії), а також суперечка про хрещення єретиків. Серйозні розбіжності викликало питання про порядок прийняття в Церкву «відпавших» – тих, що зреклися Христа та відпали під час гонінь.
Питання про природу і сенс церковних розділень і розколів було поставлене з усією гостротою вже у хрещальних суперечках 3-го століття. Свт. Кипріан Карфагенський з невідворотною послідовністю розвинув тоді вчення про абсолютну безблагодатність всякого розколу: «Треба остерігатися обману не тільки явного і очевидного, але і такого, який прикритий тонким лукавством і хитрістю, як у вигадці ворогом нового обману: самим ім’ям християнина зваблювати необережних. Він винайшов єресі і розколи, щоб повалити віру, перекрутити істину, розірвати єдність. Кого осліпленням не може утримати на старому шляху, того зводить в оману і зваблює шляхом новим. Захоплює людей з самої Церкви і, коли вони мабуть вже наближалися до світла і позбувалися від ночі віку цього, знову простягає над ними новий морок, так що вони, не дотримуючись Євангелія і не зберігаючи закону, називаючи, проте, себе християнами і, блукаючи у темряві, думають, ніби ходять у світлі» (Книга про Єдність Церкви).
В розколі і молитва, і милостиня живляться гординею – це не чесноти, а протистояння Церкві. Їх (розкольників) показне добро – лише засіб відірвати людей від Церкви. Ворогові роду людського не страшна молитва гордого серцем розкольника, бо у Святому Письмі сказано: «Молитва його буде йому за гріх» (Пс. 108:7). Дияволові смішні їхні (розкольників), бдіння і пости, так як він сам не спить і не їсть, але від цього не стає святим.
Святитель Кипріан Карфагенський пише: «Чи можна думати тому, хто не дотримується єдності Церкви, що він зберігає віру? Чи можна сподіватися тому, хто противиться і виступає наперекір Церкві, що він знаходиться в Церкві, коли блаженний апостол Павло, розмірковуючи про той самий предмет і показуючи таїнство єдності, каже: «Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх» (Еф. 4 , 4 – 6)?
Характерно, що розкольники вважають всі інші розколи, крім свого, згубними і помилковими, виниклими під дією пристрастей і гордині, а свій власний розкол, який мало чим відрізняється від інших, приймають як єдиний щасливий виняток у всій історії Церкви.
Розкольники, проливаючи крокодилячі сльози з приводу «порушення» канонів Церкви, насправді давним-давно кинули собі під ноги і попрали всі канони, тому що справжні правила засновані на вірі в єдність і вічність Церкви. Канони дані Церкві, а поза Церквою вони недійсні і безглузді – так як і не можуть існувати закони держави без самої держави.
Священномученик Климент, єпископ Римський, пише Коринфським розкольникам: «Ваше розділення багатьох розбестило, багатьох повалило в зневіру, багатьох – у сумнів і всіх нас – в смуток, а сум’яття ваше все ще триває».
«Церква єдина, і одна вона тільки має всю повноту благодатних дарів Святого Духа. Хто і яким би чином не відступав від Церкви – в єресь, в розкол, в самочинне збіговисько, він втрачає причастя благодаті Божої; знаємо ми і переконані в тому, що відпадання в розкол чи в єресь, чи в сектантство – є повна смерть і смерть духовна», – так висловлює православне вчення про Церкву священномученик Іларіон (Троїцький).
Люди, схильні до спотворення віри, навіть саме слово «розкол» прагнуть вживати рідше. Кажуть: «офіційна Церква» і «неофіційна», або «різні юрисдикції», або воліють розсипатись абревіатурами.
Святитель Філарет Московський каже: «Православ’я та розкол так протилежні один одному, що заступництво і захист Православ’я природно повинні утрудняти розкол; поблажливість до розколу природно повинна собою утрудняти Православну Церкву».
Отже, можемо бачити, що голос Церкви з приводу розколу лунає крізь століття. Церковний розкол – це поранення, яке потрібно лікувати, суха гилка, яку треба відтинати. Ми, під час кожної Божественої Літургії співаємо «Символ Віри», в якому стверджуємо, що віруємо: «…в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву»,тим самим свідчимо, що єдність Церкви Христової є для християн одним з найважливіших аспектів віровчення.
Сам Христос сказав: «Збудую церкву Мою і ворота пекельні, її не здолають» (Мф. 16:18). Чи йдеться в його словах про «церкви»? Очевидно – ні! Тому, важливим обов’язком кожного православного сьогодні є дотримання цього принципу існування Церкви. «Хіба розділився Христос?», – запитує апостол Павло коринфських християн, які також почали ділити Церкву. Ні! І Христос лишається єдиним, і Церква Його – єдина!
Саме тому ми не маємо жодного права миритись з церковними розколами, але повинні молити Бога, аби він напоумив відпалих до повного розкаяння та повернення в лоно Матері-Церкви.
Редакція порталу “Про Церкву”