Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, перебуваючи на хресній ході під час вшанування пам’яті святих мучеників братів Маковеїв, поділився своїми думками і розповів журналісту СПЖ про рік перебування на посту предстоятеля Української Православної Церкви.
Ваше Блаженство, за кілька днів виповнюється рік, як ви стали предстоятелем Української Православної Церкви. Спробуємо повернутись у минуле і відтворити свої відчуття у ту мить. Які були настрої в Церкві і що змінилось за цей рік?
Дійсно, вже минув рік з того часу, як мене, грішного, обрали на послух предстоятеля Української Православної Церкви. Час був складний, і відчуття були також складними. Була війна, не було спокою, лилася кров. І звичайно, що перші думки були спрямовані на те, що зробити, щоб це все спинилось, щоб люди не вбивали один одного. Цей рік ми випрошували у Бога мир на нашій землі. Я думаю, що ми в певній мірі досягнули бажаного, тому що напруженість зменшилась, але, на жаль, ще повного спокою немає. Легше запалити, ніж загасити. Ми це всі розуміємо. Але ми все одно плекаємо надію, що припиниться ворожнеча між людьми, припиниться війна, припиниться проливатися людська кров і запанує мир. За минулий рік доводилось багато відвідувати різних єпархій (близько 20), зустрічатись з людьми. Всі люди хочуть миру. Я ще жодної людини не зустрів, яка б сказала «хочу війни». Особливо матерів, діти яких служать в зоні конфлікту і тих, чиї діти загинули. Я їх не можу навіть втішити, я кажу якісь слова, що мені Бог покладе на душу, але я бачу, що для них ці слова не є достатніми. Мама загубила сина… Люди хочуть в мирі вирішувати всі проблеми, з якими зустрічаються в своєму буденному житті.
Серед тих викликів, з якими ви зіткнулися минулого року, що вдалось подолати? І які виклики залишаються найбільш актуальними саме зараз?
Сказати, що щось я подолав до кінця, важко, тому що ця боротьба зі своїми недоліками, з ворогом людського спасіння – вічна боротьба. Є моменти, коли ми маємо успіх, а є моменти, коли він нас долає. Цього року головним було творити молитви за мир. Ми молились, як могли, просили Бога, як могли, всюди – на всякому місці, в церковних богослужіннях, в приватних молитвах. В цьому наш найбільший успіх. Я думаю, що Бог вислухає нас і допоможе, щоб ми жили в мирі, злагоді і любові один до одного.
Протягом цих важких часів, як Вам здається: Церква зросла, зміцніла чи навпаки ослабла, зменшилась?
В спокусах Церква зміцнюється. Сказати в кількісному вимірі мені важко – ми ніколи не рахуємо. Я бачу, що людей в Церкві стало більше. Хоча десь прогнозують, говорять, що ми втрачаємо людей, але я бачу, що навпаки. Ми стали краще якісно, це я можу сказати впевнено, тому що стала більш щирою молитва. Коли панує спокій, є всі блага, що потрібні для життя, то людина розслабляється від цього, але коли є якісь спокуси, випробування, то людина напружуються і зростає духовно, зміцнюється в цій боротьбі. Я думаю, що Церква якісно покращилась.
Ми не можемо не помічати, що проти Української Православної Церкви направлені агресивні дії певних кіл. Нам боляче це бачити. Скажіть, як Церква має відповідати на цю агресію, як нам, простим вірянам, мобілізуватись, що нам зробити, щоб це припинилось?
Я думаю, що ми не повинні звертати увагу на агресію окремих осіб чи груп людей, ми повинні робити свою справу. А відношення до ворогів наших, до ворогів Церкви, як сказав Господь, має бути таким: «Любіть ваших ворогів, благословляйте тих, хто вас проклинає, моліться за тих, хто вас ображає». Ми так і робимо. Ми всіх любимо: і по відношенню до тих, хто нас любить, і тих, хто ненавидить. Ми всім бажаємо добра!