Основи вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини

14:40, 18 июля 2009
45 0

Основи вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободуі права людиниI. ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИЯК РЕЛІГІЙНОМОРАЛЬНА КАТЕГОРІЯБазовим поняттям, на яке спирається теорія прав людини, є поняття людської гідності. Саме тому виникає необхідність викласти церковний погляд на гідність людини.За біблійним одкровенням, природа людини була не тільки створена Богом, але й наділена Ним властивостями за Його образом і подобою (див.: Бут. 1:26). Тільки на цій підставі можна стверджувати, що людській природі притаманна невід’ємна гідність. Святитель Григорій Богослов, співвідносячи людську гідність з актом Божественного творіння, писав: «Так щедро всіх людей наділив Бог, певно, для того, щоб однаковим роздаванням дарів Своїх показати й однакову гідність нашої природи, й багатство благості Своєї» (Слово 14, «Про любов до бідних»).Втілення Бога Слова засвідчило, що й після гріхопадіння гідність не була втрачена людською природою, бо в ній залишився незнищеним образ Божий, а отже, й можливість відновлення людського життя у повноті його початкової досконалості. Це було відображено і в богослужбових текстах Православної Церкви: «Образом є невимовної Твоєї слави, хоча ношу я на собі рани безлічі гріхів...» «В давнину Ти з небуття привів мене і пошанував мене Божественим Своїм образом. Але я порушив Твою заповідь, і Ти повернув мене в землю, з якої Ти створив мене. Віднови мене в уподібненні Тобі, щоб повернути мені мою минулу красу і довершеність» (тропарі після непорочних з чину поховання). Прийняття Господом Ісусом Христом повноти людської природи крім гріха (див.: Євр. 4:15) свідчить, що гідність не поширюється на спотворення, що виникли в цій природі в результаті гріхопадіння.Якщо до образу Божого в Православ’ї відноситься невід’ємна, онтологічна гідність кожної людської особистості, її найвища цінність, то достойне життя пов’язується з поняттям подоби Божої, яка за Божественною благодаттю досягається через подолання гріха, досягнення моральної чистоти й чеснот. А тому людина, яка має у собі образ Божий, не повинна величатися цією високою гідністю, бо це не її особиста заслуга, а дар Божий. Тим більше не повинна вона виправдовувати нею свої слабкості чи вади, але, навпаки, усвідомлювати відповідальність за спрямованість і спосіб свого життя. Очевидно, що в самому понятті гідності невід’ємно присутня ідея відповідальності.Таким чином, у східній християнській традиції поняття «гідність» має насамперед моральне значення, а уявлення про те, що гідне, а що негідне, тісно пов’язане з моральними або аморальними вчинками людини та з внутрішнім станом її душі. Враховуючи потьмарений гріхом стан людської природи, важливо чітко розрізняти гідне й негідне в житті людини.Гідним є життя, яке відповідне одвічному покликанню, закладеному в природі людини, створеної для участі в благому житті Бога. Святитель Григорій Ниський стверджує: «Якщо Бог — повнота благ, а людина — Його образ, то образ у тому й подіб¬ний до прообразу, аби бути сповненим усякого блага» («Про природу людини», розд. 16). Тому сенс життя людини полягає в «уподібненні Богу в чеснотах, наскільки воно можливе для людини» («Точне тлумачення православної віри»), як зауважує преподобний Іоанн Дамаскін. У святоотцівській традиції це розкриття образу Божого називається обоженням.Богодана гідність підтверджується наявністю в кожній людині моральних засад, які пізнаються в голосі совісті. Про це пише святий апостол Павло у Посланні до Римлян: Справа закону в них написана в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну (Рим. 2:15). Саме тому властиві людській природі моральні норми, як і моральні норми, що містяться в Божественному одкровенні, відкривають задум Божий про людину та її призначення. Вони є вказівними для благодійного життя, гідного богоствореної природи людини. Найвеличніший взірець такого життя явив світові Господь Іісус Христос.Не гідним людини є життя в гріху, оскільки воно руйнує саму людину, а також завдає шкоди іншим людям і навколишньому світу. Гріх перевертає ієрархію відносин у природі людини. Замість того, щоб дух володарював над тілом, у гріху він підкоряється плоті, на що звертає увагу святитель Іоанн Златоуст: «Ми спотворили порядок, і зло посилилося до того, що ми змушуємо душу виконувати бажання плоті» (Бесіда 12 на Книгу Буття). Життя за законом плоті суперечить Божим заповідям і не відповідає моральному началу, закладеному Богом у природу людини. У взаєминах з іншими людьми під впливом гріха людина поводиться егоїстично, дбає про задоволення своїх потреб за рахунок ближніх. Таке життя небезпечне для особистості, суспільства та навколишньої природи, бо порушує гармонію буття, обертається душевними й тілесними стражданнями, хворобами, вразливістю перед наслідками руйнування життєвого середовища. Морально недостойне життя онтологічно не руйнує богоданої гідності, але затьмарює її настільки, що вона стає маловпізнанною. Саме тому потрібно велике напруження волі, щоб побачити, а тим більше визнати природну гідність злочинця або тирана.Для відновлення в людині відповідності своїй гідності особливе значення має покаяння, в основі якого лежить усвідомлення гріха й бажання змінити своє життя. Каючись, людина визнає невідповідність своїх думок, слів або вчинків богоданій гідності та свідчить перед Богом і Церквою про свою недостойність. Покаяння не принижує людину, а дає їй могутній стимул для духовної роботи над собою, для творчої зміни свого життя, для збереження чистоти богоданої гідності та зростання у ній.Саме тому святоотцівська й аскетична думка, літургічна традиція Церкви більше говорять про недостоїнство людини, зумовлене гріхом, аніж про її гідність. Так, у молитві святого Василя Великого, яку православні християни читають перед причастям Святих Христових Таїн, мовиться: «Хоч і негідний я ні неба, ні землі, ані тимчасового цього життя земного, бо всього себе підкорив гріху, став рабом пристрастей і спотворив у собі Твій образ, проте усвідомлюю, що я — Твоє створіння, і, з надією що Ти врятуєш мене, приходжу до Тебе, сподіваючись на безмірне Твоє милосердя».За православною традицією, збереження людиною богоданої гідності та зростання в ній зумовлені життям за моральними нормами, бо ці норми виражають первісну, а отже, істинну природу людини, не затьмарену гріхом. Тому між гідністю людини й моральністю існує прямий зв’язок. Більше того, визнання гідності особистості означає утвердження її моральної відповідальності. II. СВОБОДА ВИБОРУ І СВОБОДА ВІД ЗЛАЗалежно від самовизначення вільної особистості образ Божий у людині може затьмарюватися або виявлятися з більшою силою. При цьому природна гідність стає щодалі більш явною в житті окремої особистості або зтирається в ній гріхом. Результат прямо залежить від самовизначення особистості.Свобода є одним із проявів образу Божого в людській природі. За словами святого Григорія Ниського, людина стала боговидою і блаженною, будучи обдарованою свободою («Слово про померлих»). Тому у своїй пастирській і духівничій практиці Церква дбайливо ставиться до внутрішнього світу людини та її свободи вибору. Підкорення волі людини шляхом маніпуляцій або насильства якомусь зовнішньому авторитету розглядається як порушення порядку, встановленого Богом.Водночас свобода вибору не є абсолютною й остаточною цінністю. Вона поставлена Богом на службу людському благу. Здійснюючи її, людина не повинна чинити зла самій собі й оточуючим. Однак, через владу гріха, властивого заблудлій людській природі, ніяких людських зусилль недостатньо для досягнення справжнього блага. Святий апостол Павло своїм власним прикладом свідчить про те, що властиве кожній людині: Не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. Не я вже роблю те, а той гріх, що живе в мені (Рим. 7:15, 17). Отже, людині не обійтися без допомоги Божої та тісної співпраці з Ним, бо лише Він є джерелом усякого блага.Відвернувшись від Бога і спираючись тільки на себе, перші люди потрапили під владу руйнівних сил зла і смерті й передали цю залежність своїм нащадкам. Допустивши зловживання свободою вибору, людина втратила іншу свободу — свободу життя в добрі, яку вона мала в первозданному стані. Цю свободу людині повертає Господь Ісус Христос: Отже, якщо Син визволить вас, то справді будете вільними (Ін. 8:36). Звільнення від гріха неможливе без таємничого єднання людини з преображеною природою Христа, яке відбувається в таїнстві хрещення (див.: Рим. 6:3–6; Кол. 3:10) і зміцнюється через життя в Церкві — Тілі Христовому (див.: Кол. 1:24).Святе Письмо говорить і про необхідність власних зусиль людини для звільнення від гріха: Отже, стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не підпадайте знову під ярмо рабства (Гал. 5:1). Про те ж свідчить і практичний досвід великого сонму святих мужів і жінок, які несли духовний подвиг і підтвердили можливість преображення життя кожної людини. Однак плоди духовних зусиль людини в повноті виявляться тільки в загальному воскресінні, коли принижене тіло наше уподібниться славному Тілу Його (Флп. 3:21).Господь Ісус Христос говорить: Пізнаєте істину, й істина визволить вас... Кожен, хто чинить гріх, є раб гріха (Ін. 8:32, 34). Це означає, що насправді вільний той, хто йде шляхом праведного життя й прагне єднання з Богом — джерелом абсолютної істини. Навпаки, зловживання свободою, вибір хибного, аморального способу життя врештірешт руйнує саму свободу вибору, оскільки приводить волю до рабства гріху. Тільки Бог, Який є джерелом свободи, може підтримувати її в людині. Ті, хто не бажають розлучатися з гріхом, віддають свою свободу дияволу — супротивнику Бога, родоначальнику зла і несвободи. Визнаючи цінність свободи вибору, Церква стверд¬жує, що свобода неминуче зникає, коли вибір робиться на користь зла. Зло і свобода несумісні.В історії людства вибір людей і суспільств на користь зла призводив до втрати свободи й величезних людських жертв. І сьогодні людство може стати на той самий шлях, якщо такі безперечно гріховні явища, як аборт, самогубство, розпуста, збочення, руйнування сім’ї, культ грубощів і насильства не отримуватимуть належну моральну оцінку й виправдовуватимуться, спираючись на спотворене розуміння свободи людини.Слабкість інституту прав людини — в тому, що він, захищаючи свободу вибору, дедалі менше враховує моральний вимір життя і свободу від гріха. Суспільний лад має орієнтуватися на обидві свободи, гармонізуючи їхню реалізацію в публічній сфері. Не можна захищати одну свободу, забуваючи про іншу. Вільне стояння в добрі й істині неможливе без свободи вибору. Також і вільний вибір втрачає свою цінність і значення, якщо навертається до зла.III. ПРАВА ЛЮДИНИ У ХРИСТИЯНСЬКОМУ СВІТОРОЗУМІННІ ТА В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВАКожна людина від Бога наділена гідністю та свободою. Проте зловживання свободою неминуче призводить до нівелювання власної гідності людини й приниження гідності інших людей. Суспільство має створювати механізми, що відновлюватимуть гармонію людської гідності та свободи. У суспільному житті концепція прав людини та моральність можуть і повинні служити цій меті. При цьому вони пов’язані хоча б тією обставиною, що моральність, тобто уявлення про гріх і чесноту, завжди передує закону, який і виник із цих уявлень. Ось чому ерозія моральності завжди врештірешт призводить до руйнування законності.Уявлення про права людини пройшли довгий шлях історичної еволюції і вже тому не можуть бути абсолютизованими в нинішньому їхньому розумінні. Необхідно чітко визначити християнські цінності, з якими мають бути гармонізовані права людини.Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу. Християнин ставить свою віру в Бога і своє спілкування з Ним вище за власне земне життя. Тому неприпустимим і небезпечним є тлумачення прав людини як вищих та універсальних основ суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися релігійні погляди й практика. Ніякими посиланнями на свободу слова і творчості не можна виправдати наругу в публічній сфері над предметами, символами чи поняттями, шанованими віруючими людьми.Оскільки права людини не є Божественним установленням, то вони не повинні суперечити Одкровенню Божому. Для більшої частини християнського світу поряд з ідеєю особистої свободи не менш важливою є категорія віровчительної та моральної традиції, з якою людина повинна узгоджувати свою свободу. Для багатьох людей, які живуть у різних країнах світу, не стільки секуляризовані стандарти прав людини, як віровчення і традиції мають вищий авторитет у суспільному житті та міжособистісних стосунках.Ніякі людські установлення, в тому числі форми й механізми суспільнополітичного устрою, не можуть самі собою зробити життя людей більш моральним і довершеним, викоренити зло і страждання. Важливо пам’ятати, що державні та суспільні сили мають реальну здатність і покликання зупиняти зло в його соціальних проявах, але вони не можуть здобути перемогу над його причиною — гріховністю. Сутнісна боротьба зі злом ведеться в глибині людського духу і може мати успіх лише на шляху релігійного життя особистості: Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти піднебесних духів злоби (Єф. 6:12).У Православ’ї незмінно присутня переконаність у тому, що суспільство, облаштовуючи земне життя, має враховувати не тільки людські інтереси та бажання, а й Божу правду, даний Творцем вічний моральний закон, що діє у світі незалежно від того, чи погоджується з ним воля окремих людей або людських спільнот. Цей закон, відображений у Святому Письмі, для православного християнина вищий за будьякі інші встановлення, бо саме за ним Бог судитиме людину й народи перед Своїм Престолом (див.: Одкр. 20:12).Розробку і застосування концепції прав людини необхідно погоджувати з нормами моралі, з закладеним Богом у природу людини етичним началом, яке пізнається у голосі совісті.Права людини не можуть бути підставою для того, щоб змушувати християн порушувати заповіді Божі. Православна Церква вважає неприпустимими спроби підпорядкувати погляди віруючих на людину, сім’ю, громадське життя і церковну практику безрелігійному розумінню прав людини. На це християни повинні слідом за апостолами Петром та Іоанном заявити: Чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога? (Діян. 4:19).Неприпустимо вводити у сферу прав людини норми, що розмивають або відкидають як євангельську, так і природну мораль. Церква вбачає величезну небезпеку в законодавчій і суспільній підтримці різних вад — наприклад, статевої розбещеності та збочень, культу наживи й насильства. Так само неприпустимим є прийняття за норму аморальних і антигуманних дій щодо людини, таких як аборт, евтаназія, використання людських ембріонів у медицині, експерименти, що змінюють природу людини, і тому подібних.На жаль, у суспільстві з’являються законодавчі норми та політичні практики, які не тільки дозволяють подібні дії, але і створюють передумови для нав’язування їх усьому суспільству через засоби масової інформації, системи освіти й охорони здоров’я, рекламу, сферу торгівлі та послуг. Більше того, віруючих людей, які вважають ці явища гріховними, змушують визнавати допустимість гріха або піддають дискримінації та переслідують.За законами багатьох країн підлягають покаранню дії, що заподіюють шкоду іншій людині. Проте життєвий досвід показує, що й шкода, яка завдається людиною самій собі, поширюється на оточення, на тих, хто пов’язаний з нею зв’язками спорідненності, дружби, сусідства, спільної діяльності, громадянства. Людина несе відповідальність за наслідки гріха, оскільки її вибір на користь зла згубно впливає на ближніх і на все Боже творіння.За своєю гідністю людина покликана до добрих справ. Вона зобов’язана виявляти турботу про навколишній світ і людей. Прагненням її життя має бути здійснення добра і навчання добру, а не злу: Отже, хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить так людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному (Мф. 5:19).Права людини не повинні суперечити любові до Віт¬чизни і до ближніх. Творець заклав у людську природу необхідність спілкування та єднання людей, про що Він сказав: Недобре бути чоловікові одному (Бут. 2:18). Любов до своєї сім’ї та інших близьких людей не може не поширюватися на народ і країну, в якій людина живе. Не випадково православна традиція підносить патріотизм до слів Самого Христа Спасителя: Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15:13).Визнання прав індивідуума має врівноважуватися утвердженням відповідальності людей один перед одним. Крайнощі індивідуалізму та колективізму не можуть служити гармонійному устрою життя суспільства. Вони призводять до деградації особистості, морального та правового нігілізму, росту злочинності, втрати громадської активності, взаємного відчуження людей.Духовний же досвід Церкви свідчить, що напруженість між індивідуальними та суспільними інтересами може бути подолано тоді, коли права і свободи людини узгоджуються з моральними цінностями, а головне — коли життя людини й суспільства оживотворяється любов’ю. Саме любов знімає всі суперечності між особистістю й людьми, що її оточують, і людина стає здатною повністю реалізувати свою свободу й одночасно піклуватися про ближніх і про Вітчизну.Дії, спрямовані на дотримання прав людини, на вдосконалення суспільних і економічних відносин та інституцій, не увінчаються справжнім успіхом, якщо ігноруватимуться духовні та культурні традиції країн і народів.Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав’язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн. Боротьба за права людини стає плідною тоді, коли вона служить духовному і матеріальному благу особистості та суспільства.Реалізація прав людини не повинна призводити до деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. Відмова від богоодкровенних орієнтирів життя людини та суспільства призводить не тільки до розладу у взаєминах між людьми, а й до катастрофічного зіткнення людини з природою, яка була віддана Творцем у володіння людині (див.: Бут. 1:28). Необмежене прагнення до задоволення матеріальних потреб, особливо потреб надмірних і штучних, гріховне за своєю суттю, бо веде до зубожіння і душі людини, й навколишньої природи. Не можна забувати, що природні багатства землі є не тільки людським надбанням, а насамперед — творінням Бога: Господня земля і все, що наповнює її, всесвіт і все, що живе у ньому (Пс. 23:1). Визнання прав людини не означає, що, догоджаючи своїм егоїстичним інтересам, вона може марнувати природні ресурси. Гідність людини невід’ємна від її покликання дбати про Божий світ (див.: Бут. 2:15), дотримуватись помірності в задоволенні своїх потреб, дбайливо зберігати багатство, різноманітність і красу природи. Ці істини мають з усією серйозністю враховуватися суспільством і державою при визначенні головної мети соціальноекономічного та матеріальнотехнічного розвитку. Потрібно пам’ятати про те, що не тільки нинішні, але й майбутні покоління мають право користуватися тими природними благами, які дав нам Творець.З погляду Православної Церкви, політикоправовий інститут прав людини може служити благій меті захисту людської гідності й сприяти моральнодуховному розвитку особистості. Для цього реалізація прав людини не повинна супере¬чити боговстановленим моральним нормам і заснованою на них традиційною мораллю. Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім’ї. Реалізація прав людини не повинна бути виправданням для посягання на релігійні святині, культурні цінності, самобутність народу. Права людини не можуть служити приводом для завдання непоправної шкоди природному середовищу. IV. ГІДНІСТЬ І СВОБОДА В СИСТЕМІ ПРАВ ЛЮДИНИІснують різні традиції тлумачення й національні особливості реалізації комплексу прав і свобод. Сучасна система прав людини має розгалужений характер і тенденцію до ще більшої деталізації. У світі немає загальноприйнятої класифікації прав і свобод. Різні правові школи об’єднують їх у групи за різними критеріями. Церква через своє основне покликання пропонує розглядати права і свободи з погляду їхню можливу роль у створенні сприятливих зовнішніх умов для вдосконалення особистості на шляху спасіння.Право на життя. Життя — це дар Божий людині. Господь Ісус Христос благовіствує: Я прийшов для того, щоб мали життя і з надлишком мали (Ін. 10:10). Заповідь «не вбий» серед інших Бог дав пророку Мойсею. Православ’я не приймає і засуджує тероризм, озброєну агресію, кримінальне насильство так само, як і всі інші форми злочинного позбавлення людини життя.Разом із тим життя не обмежується земними рамками, як сприймає його секулярний світогляд і пов’язана з ним юридична система. Християнство свідчить, що земне життя, цінне саме по собі, отримує повноту й абсолютний зміст у перспективі життя вічного. Тому на першому місці має стояти не саме бажання за будьяку ціну зберегти земне життя, а прагнення облаштувати його так, щоб людина могла у співпраці з Богом готувати свою душу для вічності.Слово Боже навчає, що пожертва своїм земним життям заради Христа і Євангелія (див.: Мк. 8:35) і заради інших людей не стоїть на заваді спасінню людини, а, навпаки, приводить її до Царства Небесного (див.: Ін. 15:13). Церква вшановувала подвиг мучеників, які навіть до смерті послужили Господу, і сповідників, які не зреклися Його перед лицем гонінь і загроз. Православні християни також вшановують героїзм тих, хто віддав життя на полі бою за Вітчизну і ближніх.Водночас Церква засуджує самогубство, бо той, хто покінчив з життям, не приносить себе в жертву, а нехтує життям як даром Божим. У зв’язку з цим неприйнятною є легалізація так званої евтаназії — сприяння відходу з життя людей, яке є поєднанням вбивства та самогубства.Під правом на життя слід розуміти захист людського життя з моменту зачаття. Будьякий замах на життя людської особистості, яка формується, є порушенням цього права. Сучасні міжнародні й національні юридичні акти закріплюють і охороняють життя та права дитини, дорослого і людини похилого віку. Ця ж логіка захисту людського життя має поширюватися на його відрізок від моменту зачаття до появи на світ. Біблійне уявлення про богоданну цінність життя людини з моменту її зачаття виражене, зокрема, в словах святого царя Давида: Ти створив усе нутро моє, витворив мене в утробі матері моєї… Не були втаєні від Тебе кістки мої, коли в тайні зачався я, коли в утробі витворювалося тіло моє. Очі Твої бачили зародок мій і в книзі Твоїй були записані всі дні, призначені для мене, коли ще й одного з них не було (Пс. 138:13, 15–16).Визнаючи, що смертна кара була прийнятною у старозавітні часи, а вказівок щодо необхідності її скасування «немає ні у Святому Письмі Нового Завіту, ні в Переданні та історичній спадщині Православної Церкви», не можна не згадати про те, що «Церква часто брала на себе обов’язок печалування про засуджених на страту, просячи для них милості та пом’якшення покарання» (Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви, ОСК, IX. 3). Захищаючи людське життя, Церква, незалежно від ставлення суспільства до смертної кари, покликана виконувати цей обов’язок печалування.Свобода совісті. Дар свободи вибору пізнається людиною, насамперед, у можливості обирати світоглядні орієнтири свого життя. Як пише святитель Іриней Ліонський, «Бог створив її (людину) вільною, такою, що має свою владу добровільно виконувати волю Божу, а не з примусу від Бога» («Проти єресі», гл. XXXVI, 1, 4). Принцип свободи совісті перебуває в гармонії з волею Божою, якщо захищає людину від свавілля щодо її внутрішнього світу, від нав’язування їй силоміць тих чи інших переконань. Недаремно в Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви визнається необхідність «зберегти для людини якусь автономну сферу, де її совість залишається “самовладним хазяїном”, бо від вільного волевиявлення врештірешт залежать спасіння або загибель, шлях до Христа або шлях від Христа» (ОСК, IV, 6). В умовах світської держави проголошена й утверджена законом свобода совісті дозволяє Церкві зберегти свою самобутність і незалежність від людей інших переконань, дає юридичне підґрунтя як для недоторканності її внутрішнього життя, так і для публічного свідчення про Істину. Разом із тим «утвердження юридичного принципу свободи совісті свідчить про втрату суспільством релігійних цілей і цінностей» (ОСК, III, 6).Часом свобода совісті трактується як вимога релігійної нейтральності або індиферентності держави й суспільства. Деякі ідеологічні інтерпретації релігійної свободи наполягають на визнанні відносими або «однаково істинними» всіх віросповідань. Це є неприйнятним для Церкви, яка, поважаючи свободу вибору, покликана свідчити про Істину, яку вона зберігає, і викривати хибні погляди (див.: 1 Тим. 3:15).Суспільство має право вільно визначати зміст і обсяг взаємодії держави з різними релігійними громадами залежно від їх чисельності, традиційності для країни або регіону, внеску в історію і культуру, від громадянської позиції. При цьому повинна зберігатися рівність громадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії. Принцип свободи совісті не є перешкодою для партнерських відносин Церкви і держави в соціальній, благодійній, освітній та іншій суспільно значущій діяльності.Не можна з посиланням на свободу совісті, спотворюючи саму суть цього принципу, встановлювати повний контроль за життям і переконаннями людини, руйнувати особисту, сімейну та суспільну мораль, ображати релігійні почуття, зневажати святині, завдавати збитків духовнокультурній самобутності народу.Свобода слова. Свобода вираження думок і почуттів, яка передбачає можливість поширення інформації, є природним продовженням свободи світоглядного вибору. Слово служить основним засобом спілкування людей з Богом і між собою. Зміст спілкування серйозно впливає на благополуччя людини й міжособистісні відносини в суспільстві. Людина несе особливу відповідальність за свої слова. За слова свої будеш виправданий, і за слова свої будеш осуджений (Мф. 12: 37), — сказано у Святому Письмі. Публічні виступи і заяви не повинні сприяти розповсюдженню гріха, породжувати чвари та безлад у суспільстві. Слово має творити і підтримувати добро. Особливо небезпечно ображати релігійні та національні почуття, спотворювати інформацію про життя тих чи інших релігійних громад, народів, соціальних груп, особистостей. Відповідальність за слово у багато разів зростає в сучасному світі, який переживає бурхливий розвиток технологій зберігання і поширення інформації.Свобода творчості. Творчі здібності є проявом образу Божого в людині. Церква благословляє творчість, що відкриває нові горизонти для духовного зростання людини і для пізнання створеного світу. Покликана сприяти розкриттю потенціалу особистості, творчість не повинна виправдовувати нігілістичного ставлення до культури, релігії та моралі. Право на самовираження окремої особистості чи груп людей не повинне здійснюватися у формах, образливих для переконань і способу життя інших членів суспільства. При цьому повинен дотримуватися один з основ¬них принципів співжиття — взаємна повага різних світоглядних груп.Наруга над святинями не може бути виправдана посиланнями на права художника, письменника, журналіста. Сучасне законодавство зазвичай захищає не тільки життя і майно людей, а й символічні цінності, такі як пам’ять померлих, місця поховання, пам’ятки історії та культури, державні символи. Такий захист має поширюватися на віру і святині, які є дорогими для релігійних людей.Право на освіту. Уподібнення Богу в доброчесності є метою земного життя людини. Освіта — це не тільки засіб для здобуття знань або для введення людини в життя суспільства, а й виховання особистості відповідно до задуму Творця. Право на освіту передбачає набуття знань з урахуванням культурних традицій суспільства і світоглядної позиції сім’ї та особистості. В основі більшості культур світу лежить релігія, тому всебічна освіта й виховання людини має включати викладання знань про релігію, що створила ту культуру, в якій ця людина живе. При цьому повинна поважатися свобода совісті.Громадянські й політичні права. Святе Письмо навчає віруючих виконувати сімейні і суспільно значущі обов’язки як послух Христу (див.: Лк. 3:10–14; Єф. 5:23–33; Тит. 3:1). Святий апостол Павло не раз користувався правами римського громадянина, щоб без перешкод проповідувати Слово Боже. Громадянські й політичні права дають людині широкі можливості для діяльного служіння ближньому. Використовуючи цей інструмент, громадянин може впливати на життя соціуму і брати участь в управлінні справами держави. Від того, як людина розпоряджається своїм правом обирати й бути обраною, свободою асоціацій і спілок, свободою слова і переконань, залежить добробут суспільства.Користування політичними і громадянськими правами не повинно призводити до розділень і ворожнечі. Православна традиція соборності передбачає збереження єдності суспільства на основі непорушних моральних цінностей. Церква закликає людей стримувати свої егоїстичні прагнення заради спільного блага.В історії народів, якими опікувалася Руська Православна Церква, склалося плідне уявлення про необхідність співпраці влади й суспільства. Політичні права можуть повноцінно служити такому принципу державносуспільних стосунків. Для цього потрібне реальне представництво інтересів громадян на різних рівнях влади і забезпечення можливостей для громадської дії.Приватне життя, світогляд і воля людей не повинні бути предметом тотального контролю. Для суспільства небезпечні маніпуляції вибором людей і їхньою свідомістю з боку владних структур, політичних сил, економічних та інформаційних еліт. Неприпустимими також є збирання, концентрація і використання інформації про будьякі сторони життя людей без їхньої згоди. Лише у випадках, коли того вимагають захист Вітчизни, збереження моралі, охорона здоров’я, прав і законних інтересів громадян, а також запобігання або розкриття злочинів і здійснення правосуддя, збирання відомостей про людину може відбуватися без її згоди. Проте й у цих випадках отримання й використання інформації має здійснюватися відповідно до заявленої мети і з дотриманням законності. Методи збирання й обробки інформації про людей не повинні принижувати людську гідність, обмежувати свободу і перетворювати людину з суб’єкта суспільних стосунків на об’єкт машинного управління. Ще небезпечнішим для свободи людини буде впровадження технічних засобів, які постійно супроводжують людину чи невіддільні від її тіла, якщо їх можна буде використовувати для контролю над особистістю та управління нею.Соціальноекономічні права. Земне життя неможливе без задоволення матеріальних потреб людини. У книзі Діянь святих апостолів йдеться про першохристиянську громаду, в якій матеріальна турбота про її членів була поставлена на особливу висоту (див.: Діян. 4:32–37; 6:1–6). Правильне користування матеріальними благами небайдуже для справи спасіння. Тому необхідно надавати чіткого морального виміру таким правам і свободам, як право власності, право на працю, право на захист від свавілля роботодавця, свобода підприємництва, право на гідний рівень життя.Реалізація економічних прав не повинна призводити до формування такого суспільства, в якому користування матеріальними благами перетворюється на домінуючу або навіть єдину мету існування соціуму. Одне з призначень економічних і соціальних прав полягає в тому, щоб запобігти конфронтаційному розшаруванню суспільства. Таке розшарування суперечить заповіді про любов до ближнього. Воно створює умови для моральної деградації суспільства й особистості, породжує відчуження людей один від одного, порушує принцип справедливості.Важливим обов’язком суспільства є турбота про людей, які не здатні забезпечити свої матеріальні потреби. Доступ до освіти і життєво необхідної медичної допомоги не повинен залежати від соціального та економічного становища людини.Колективні права. Права окремої особистості не повинні бути руйнівними для унікального устрою життя і традицій сім’ї, а також різних релігійних, національних і соціальних спільнот. У людську природу Богом закладене прагнення індивіда до громадського існування (див.: Бут. 2:18). На шляху до виконання волі Божої про єдність людського роду важливу роль відіграють різні види громадського життя, яке здійснюється в національних, державних і соціальних об’єднаннях. Повноту ж здійснення заповідей Божих про любов до Бога і ближнього (див.: Мф. 22:37–39) являє собою Церква — боголюдський організм.Початком громадського життя є сім’я. Недаремно святий апостол Павло говорить про причетність сім’ї до таїнства Церкви (див.: Єф. 5:23–33). У сім’ї людина отримує досвід любові до Бога і ближнього. Через сім’ю передаються релігійні традиції, соціальний устрій і національна культура суспільства. Сучасне право має розглядати сім’ю як законний союз чоловіка і жінки, в якому створюються природні умови для нормального виховання дітей. Закон також покликаний поважати сім’ю як цілісний організм і захищати його від руйнування, спровокованого падінням моралі. Охороняючи права дитини, юридична система не повинна заперечувати особливу роль батьків у її вихованні, невід’ємному від світоглядного і релігійного досвіду.Необхідно поважати й інші колективні права, такі як право на мир, право на навколишнє середовище, право на збереження культурної спадщини і внутрішніх норм, що регулюють життя різних громад.Єдність і взаємопов’язаність громадських і політичних, економічних і соціальних, індивідуальних і колективних прав людини здатні сприяти гармонійному устрою життя суспільства як на національному, так і на міжнародному рівні. Суспільна цінність і ефективність усієї системи прав людини залежать від того, наскільки вона створює умови для зростання особистості в богоданій гідності й поєднується з відповідальністю людини за свої вчинки перед Богом і ближнім. V. ПРИНЦИПИ І НАПРЯМИ ПРАВОЗАХИСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИЗ давніх часів і донині Православна Церква вболіває перед владою за людей несправедливо засуджених, принижених, знедолених, що зазнають експлуатації. Милосердне клопотання Церкви поширюється й на тих, хто несе справедливу кару за злочини. Церква також багато разів закликала зупинити насильство і пом’якшити звичаї, коли розпалювалися конфлікти, в ході яких нехтувалися права людини на життя, здоров’я, свободу і власність. Нарешті, в роки богоборчих гонінь православні ієрархи, священнослужителі та миряни зверталися до влади і суспільства, захищаючи свободу сповідання віри, відстоюючи право на широку участь релігійних громад у житті народу.Так само й сьогодні ми покликані ревно — не тільки на словах, а й на ділі — дбати про дотримання прав і гідності людини. При цьому ми усвідомлюємо, що в сучасному світі права людини часом порушуються, а її гідність зневажається не тільки державною владою, а й транснаціональними структурами, суб’єктами економіки, псевдорелігійними групами, терористичними та іншими злочинними спілками. Щодалі частіше гідність і права людини доводиться захищати від руйнівної інформаційної агресії.Для наших правозахисних трудів нині слід особливо виділити наступні сфери:відстоювання права людей на вільне сповідання віри, на звершення молитви й богослужіння, на збереження духовнокультурних традицій, на дотримання релігійних принципів як у приватному житті, так і у сфері суспільної дії;протистояння злочинам на ґрунті національної та релігійної ворожнечі;охорона особистості від свавілля осіб, наділених владою, і роботодавців, а також від насильства і приниження в сім’ї та колективі;захист життя, вільного вибору і власності людей під час міжнаціональних, політичних, економічних і соціальних конфліктів;пастирське піклування про воїнів, про збереження їхніх прав і гідності в умовах бойових дій і несення служби в мирний час;турбота про повагу до гідності і пра

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter