Митрополит Антоний (Паканич) о личности преподобного Антония и его завещании (укр.)

"Зная завещание преподобного Антония не искать его мощи, никто не пытался это делать. Это такая жизненная линия - быть неизвестным, прятаться от всего мира. Но мир всегда таких людей находит..."

У Києво-Печерській лаврі відбулися урочистості на честь преподобного Антонія Печерського. Чому його так вшановують люди?

За церковним календарем 23 липня - день пам’яті преподобного Антонія Печерського, засновника нашого славного монастиря і чернецтва на Русі. Цього року до Києва приїхали багато представників Помісних Православних Церков, щоб вшанувати великого засновника чернецтва, який ще на початку ХІ століття став для багатьох взірцем. Преподобний Антоній почав своє чернече життя на Афоні. Саме там він почерпнув дійсне значення чернецтва, отримав досвід і переніс багатовікові афонські традиції на київські схили Дніпра.

Як ми бачимо, Києво-Печерська лавра нині прикрашена куполами, будівлями історичного, культурного значення. А в той час тут були печери, ліси. Преподобний Антоній втікав від людської слави, для того, щоб повністю присвятити себе спасінню душі і спасінню людей. Він ховався в ліси і в печери, але світ його знайшов; його знайшли ті люди, які відчували близькість душі, близькість прагнення бути на самоті з Богом, присвятити своє життя молитві і для того, щоб побороти всі ті страсті і пороки, які властиві людській природі. Для того, щоби преобразити себе, отже - преобразити весь світ.

Відомо, що з різних країн прибули багато представників Помісних Православних Церков. 

Було багато гостей з різних куточків України. Майже всі єпископи нашої Церкви, також будуть представники Помісних Православних Церков: Єрусалимської, Сербської, Болгарської, Чеських Земель і Словаччини, Польської та інших. 

Розкажіть про преподобного Антонія як особистість.

Опис життя преподобного Антонія дуже короткий. Мабуть це є символічно, бо цей святий завжди за життя хотів сховатися. Можливо, навіть історично він ховався і в цьому випадку. Він не любив, щоб про нього багато говорили, навіть відмовився бути ігуменом над братією і тому обрали іншого. Він залишився духовним наставником, не маючи священного сану.

Народився преподобний на Чернігівщині. І вже з дитинства прагнув все своє життя присвятити Богу. З погляду ХХІ століття може здаватися, що це природно: людина захотіла присвятити себе чернецтву. Але треба зрозуміти, що це ХІ століття. Тобто небагато часу пройшло від Хрещення Русі. Мабуть, не пройшло й століття, як Київ прийняв Хрещення, а на Чернігівщині з’явилася така людина, яка прагнула все своє життя присвятити Євангельському служінню. Тому він шукав місця, де б можна було досягти цих чеснот. Він шукав монастирі (в той час на Київській Русі були деякі монастирі), але не знайшов. Тому він прямував на Афон, який славився своїм чернечим життям. Там уже було багато монахів, були представники із Київської Русі. Преподобний Антоній направився в один із таких монастирів, де прожив декілька років.

Але Господь його готував до іншого. Його духівник сказав, що йому треба йти на батьківщину і там почати чернече життя. Він тоді приходить в Київ, знаходить печери на пагорбах і поселяється тут. З часом біля нього збираються молоді люди, які також загорілись від прикладу і від того, що вони своє життя не бачили інакше, як тільки бути християнином, максимально виконувати заповіді Божі. Ідеал життя монаха і мирської людини один і той же. Тобто кожна людина має йти до Христа.

Але інок відмовляється від усього, що пов’язує людину з життям світським, для того, щоб увійти в свою душу, щоб там побачити самого себе. Не інших людей, а самого себе. Побачити, хто він є насправді. Побачивши, людина починає від цього плакати, починає молитися якомога більше, починає любити інших людей.

Бо, коли ти розумієш, скільки недоліків у тобі самому, то інакше ставишся до оточуючих людей. Ти бачиш таку ж слабку людину, яку треба підтримати, а не ту, яку треба звинуватити в твоїх бідах. А можна, навпаки, побачити ту красоту, яку до цього ніхто не бачив.

Людина, яка йде в монахи, не зневажає світ. Навпаки, вона любить світ на стільки, що готова відмовитися від усього, що дає сучасне життя, цивілізація, для того, щоби відбудувати саме головне, що є в нас - нашу душу.

Є така формула преподобного Серафима Саровського: «Спасайся сам і біля тебе спасуться тисячі». Монахи – саме такі люди. Преподобний Антоній запалив свічку, яка тепер горить багатьма лампадами в різних куточках нашої України і не тільки.

Антоній Печерський заснував монастир. Спочатку всі насельники поміщалися в печерах. Потім, коли стало тісно, була побудована Успенська церква. Оскільки почалися розлади з приводу землі із київським князем, преподобний був змушений піти на Чернігівщину.

Там він також заснував монастир. Проте з часом він знову повернувся в Київ. Про його кончину майже нічого невідомо. Дата його смерті теж достовірно невідома. Так, як і місце його поховання. Є місце, де, за переданням, він похований, але його мощі ніколи не виймалися. Знаючи заповіт преподобного Антонія не шукати його мощі, ніхто не намагався це робити. Це така лінія життєва - бути невідомим, ховатися від усього світу. Але світ завжди таких людей знаходить.

Чому день пам’яті саме 23 липня?

Дні, коли церква святкує пам’ять святих, як правило, це день їхньої кончини. 23 липня - це день кончини преподобного Антонія, за переданням.

Розкажіть про ваше особисте ставлення до преподобного Антонія?

Першу книжку, яку я прочитав свідомо, яку я пам’ятаю до цього часу, від першої сторінки до останньої, був Києво-Печерський патерик. Мені було 7-8 років. І цю книжку мені дали черниці монастиря. Вона на мене справила дуже сильне враження. Взагалі, що стосується духовних, церковних книг, до кінця 80-х років неможливо було дістати не просто духовну літературу, а навіть Біблію. Я також пам'ятаю, коли мені подарували першу Біблію.

Мені було 18 років. Я пам’ятаю ті образи Лаври, подвижників, про яких йдеться в патерику, які в мене буквально з’явилися на очах, проте я ще не бачив самої Лаври. Їх я до цього часу згадую. І вже коли я вперше приїхав сюди, на ці схили, я співставляв свої дитячі образи з побаченим. На той час я не розумів, що це Господь особливим чином дає свій знак, що моє життя потім буде пов’язане з Києво-Печерською лаврою.

Я вчився не тут, і починав трудитися не тут, але наді мною звершили чернечий постриг в Троїце-Сергієвій лаврі - на честь преподобного Антонія. І вже протягом майже 20-ти років моє життя пов’язане з Києво-Печерською лаврою. Для мене преподобний Антоній - це не просто святий, ім’я якого я ношу. Це провідник мого життя.

Я дуже вдячний Богу, що маю можливість кожен день ступати на тій землі, яка пройнята потом і кров’ю преподобного Антонія, його сподвижників, братії, протягом багатьох століть. Щодо мене - та свічка, яку він запалив, горить до цього часу. Я дякую Богу, що маю можливість кожного дня зайти в печери і прикластися до місця його упокоїння і мощей преподобних Печерських.

Центр інформації УПЦ

Фото: Серафім Росоха

УНИАН в Google News