цей матеріал доступний українською

Монах Киево-Печерской лавры - о традициях и знаковых людях Церкви (укр.)

16:49, 19 октября 2018
Православие
5139 0
В Церкві є таке слово — «спадкоємство» / lavra.ua

В Церкві є таке слово — «спадкоємство». І це не тільки передача благодаті Святого Духа в хіротонії. Це передача досвіду людей, які живуть Церквою, в Церкві і для Церкви, хто збагнув її сутність, глибину і красу. Про ці «зірочки, за які ми чіпляємося і якось намагаємося по ним побудувати своє життя», розповідає уставщик і регент лівого криласу братського хору Києво-Печерської Лаври архімандрит Полікарп (Линенко).

Схиархімандрит Діонісій (Лукич): Іскринка фаворского світла

Як зірка, він загорівся в небі над моєю головою і притягнув до себе всі мої почуття, всі мої думки. Дивовижна людина!

Коли Лавра відкрилася, мені розповів наш архімандрит Антоній, що є такий старий лаврський монах, отець Спиридон (в схимі Діонісій), — він пам’ятає лаврський Устав і лаврський спів. За станом здоров’я він уже не міг постійно проживати в монастирі. І я став їздити до нього в Житомир, а потім і батюшка до нас приїжджав. Він багато чому всіх нас навчив, за що ми йому сердечно вдячні.

Народився він ще до революції в Києві. Батьки його були люди інтелігентні. З дитинства виховувався при Іонинському монастирі. Навчився іконописного мистецтва. Досягнувши повноліття, «за покликом серця», як він говорив, прийшов до Києво-Печерської Лаври. У цій святій обителі він трудився, сприйняв традиції, Устав, спів і, головне, дух тих старців, які в Лаврі на той час жили.

І коли в 1933-му році закрили Китаївську пустинь — останній лаврський форпост, в 1934-му році батюшку вигнали з Києва, а в 1937-му забрали на 10 років на заслання до Вяттабу, він пройшов усі випробування з честю і залишився православною людиною і справжнім монахом.

За 10 років у засланні він не вживав м’яса

Він залишився людиною Церкви. А люди Церкви — це ті, хто жив в Церкві, Церквою і для Церкви. Це люди, які виконували заповіді Божі, і основна з них — любов до Бога і до ближніх. Саме таким був отець Спиридон.

Багато він не розповідав про себе, мовчав і про заслання. 10 років він прожив в страшних умовах — у Вяттабі було гірше, ніж навіть на Соловках, голодно! І Господь зберіг батюшку: жодного разу за роки заслання він, монах, не вживав м’яса (хоча за таких умов можна було на це не звертати уваги!).

Здавалося б, дрібниця, і особливо в наш час, коли і чернечі правила намагаються «демократизувати», але для мене особисто цим вчинком отець Спиридон показав взірець такої любові до Бога, яка була у полум’яного Серафима.

Як 83-річний старець просив вибачення у новоначального монаха

 У 1991 році ми спромоглися святкувати Киріопасху (свято, коли Благовіщення Пресвятої Богородиці співпадає з Пасхою Христовою — О.Н.). Отець Спиридон приїхав до Лаври. На пасхальній службі він сидів у вівтарі, а ми на криласі зробили помилку: заспівали «Воскресіння Христове бачивши» після Євангелія — і після шостої пісні канону почали співати знову. Батюшка вже, пам’ятаю, був немічний такий старець, йому виповнилося 83 роки, і ось він вівтарні двері тремтячими руками відкриває, я біжу до нього, а він мені — бум пальцем у лоб: «Що ж ви порушили порядок? Якщо заспівали після Євангелія, то після шостої пісні не потрібно!» Потім ми прийшли до нього у келію. Батюшка поводився завжди стримано, а тут … Як же він просив вибачення! Як мене обіймав і в лоб цілував: «Та що ж я вчинив так грубо?!» Вибачався за те, що міг мене своїм зауваженням образити.

По-перше, мене вразила ось та ревність, з якою батюшка ставився до церковної служби. Здавалося б, уже його ніхто і ніщо не повинне цікавити в такому його віці і при його хворобах… Але з іншого боку, він образив новоначального монаха — і зі сльозами на очах просив вибачення.

Ось це цінно: побачити не приклади чудотворень, ходінь по воді і зцілень, а приклади прояву людської немочі і вміння правильно і вчасно виправити свою, навіть найменшу помилку. Батюшка піддався роздратуванню на грунті порушення церковного Уставу і, як йому здалося, образив новоначального монаха, але тут же зі сльозами на очах попросив вибачення!

Один раз батюшка стояв у вівтарі, біля жертовника, виймав частинки і звершував поминання. Повз проходив тодішній намісник Лаври покійний архімандрит Єлевферій (Діденко), він зупинився за спиною у батюшки і щось комусь говорив, а батюшка не відразу почув його голос. Як потім в своїй келії він журився про те, що дозволив собі стояти спиною до отця-намісника (який, до речі сказати, був в два рази молодший від нього)! Для мене це було і тоді незрозуміло, і до сих пір я до такого себе не привчив. Але те, що я бачив іскринки, що з-під покриву вириваються як відблиски Фаворського світла справжнього чернечого життя, послужило для мене великим уроком.

Матушка Леоніда: Взірець внутрішньої церковності

Завдяки отцю Спиридону я познайомився з покійною монахинею Леонідою — насельницею Флорівського монастиря столиці (Флорівський монастир на Подолі був закритий з 1929 по 1941 р., весь інший час діяв — О.М.). Перед смертю вона прийняла схиму з ім’ям Феофанія, померла, якщо я не помиляюся, в 2000-му році. Вона була дочкою сповідника віри Христової. Її тато — священик, постраждав в 1937-му році, його замучили в Лук’янівській в’язниці в Києві. Матушка тільки частково чула про те, яким тортурам піддавали її батька: садовили на стілець, стілець ставили на стіл, і цілодобово співробітники НКВС, змінюючи один одного, проводили допити під лампами, які яскраво світили. Інше катування називалося «трамвай»: в тісну кімнату набивали купу народу, люди так стояли по кілька днів, і навіть якщо хтось в цьому натовпі задихався і вмирав, він не падав на підлогу — так близько люди стояли один до одного.

Сама матінка, якщо я не помиляюся, в 1947-му році прийшла до Флорівського монастиря.

Там вона пожила деякий час, після чого її запросили до «компетентних органів» (тоді ж за Церквою ретельно спостерігав уряд) і давай її вмовляти, мовляв: «Ви ж хочете, щоб благо, щоб щастя було в нашій державі? Допоможіть нам». Вона злякалась. Вона розуміла, куди її заманюють: погодитися — значить вчиняти зраду і доносити на насельниць монастиря, опиратися — можуть замордувати, відправити на примусове лікування, зламати все життя. Що робити? Раптом Господь поклав їй на серце благу думку, і вона відповіла їм: «Я не знаю. Я молода послушниця, але я запитаю у своєї духовної матері, як вона благословить». Вони: «Ні-ні-ні, нічого нам від вас не потрібно», — і відпустили. Так вона уникла страшних лап НКВС. Це вона мені розповідала за кілька років до своєї смерті.

Я навіть не знаю, чому тут конкретно можна навчитися, але спілкування з такими людьми прищеплює душі почуття внутрішньої церковності. І від цього велика користь. За них, за ці зірочки, чіпляєшся, як-то намагаєшся по ним побудувати своє життя, але кінець — справі вінець.

Монахиня Іоанна: Світлим людям Господь дає світлий розум

Мав честь бути знайомим з насельницями Покровського монастиря (жіночий монастир у Києві, який не закривався в роки радянської влади — О.М.). Була така монахиня Іоанна. Чотири роки тому вона померла, а прийшла вона до Покровського монастиря в 15-річному віці, в 1943-му році. Вона розповідала, що потрібно було доглядати за пораненими в госпіталі, який знаходився на території монастиря (при цьому не допускаючи фривольність у поведінці з їх боку). Доводилося працювати на вантажних машинах, возити дрова, стьобати ковдри (Покровський монастир славився тим, що там шили стьобані ковдри, і у воєнний, і у повоєнний час за рахунок цього виживали). Після війни, говорить, «ми хоч і дорослі дівки, дев’ятнадцятирічні, були, а матінки, старші, нас так жаліли, що дозволяли взимку на санках кататися» (там від Покровського монастиря є узвіз на Поділ).

Вони намагалися виконувати всі послухи, щоб матінка-ігуменя благословила їм до Лаври на ранню службу побігти. Тоді ж пішки бігали…

– З Покровського монастиря?!

— Саме так! Це ми звикли від зупинки до зупинки їздити (сміється), а раніше пішки ходили. Так ось матінка розповідала: біжиш вранці містом, нікого немає, забігаєш в Лавру, а там ворони — і ті по-лаврські каркають.

Я якось до них прийшов, а вони жили тоді ще з матінкою Паїсією. Прийшов я ввечері до них в келію, вони на чайок мене запросили і встали перед іконами з таким страхом і трепетом! З таким благоговінням вони читали молитву «Отче наш» перед цим чаюванням, що мене це так вразило. До цих пір ця картина перед очима. Годі збагнути. Ось такі стариці.

І до кінця днів Господь зберіг матінці світлий розум. За місяць до кончини сестри приходили до неї в богадільню, спілкувалися з нею, запитували про різних батюшок, і про кожного вона розповідала в подробицях. Всіх пам’ятала. Ніяких старечих маразмів, ніяких спокус, ніяких депресій. Світлий розум Господь дарує світлим людям.

Валерія: Цілувала камінчик у лаврських воріт, перш ніж увійти

Звичайно, серед мирян є люди благочестиві. Покійний отець Спиридон (Лукич) дружив з отцем Феодором Остряковим, який служив в Микільському військовому соборі. Цей собор стояв недалеко від Лаври, зараз це площа Слави. Його за радянських часів зруйнували, а на його місці побудували Палац піонерів. Батюшка там служив, в 1930-ті роки постраждав, а його дочка Валерія до кінця днів жила самотньо, чернецтво не приймала, померла зовсім недавно. І цікаво: Лавра тільки відкрилася, вона приходила до нас на. Дальні печери (а там тоді огорожу поставили), підходила до воріт, ставала на коліна і цілувала камінчик на дорозі, а потім йшла на службу.

Ось таке побожне ставлення людини до святині! А ми часто звикаємо і не сприймаємо, де ми і з чим спілкуємося!

– Нас, сьогоднішніх християн, найменші конфлікти на роботі, в сім’ї, в храмі вимотують до зневіри і відводять від Церкви. Люди, про яких ви розповідаєте, пройшли табори, гоніння, їх життя було наповнене набагато більшими випробуваннями, ніж наше. Як вони залишилися людьми Церкви?

– Я боюся відповідати на це питання, я ще дуже молодий. У кожного життя складалося по-своєму. Але всі вони жили за Божими заповідями. Отець Спиридон, про якого я вже говорив, провів самі квітучі роки свого життя у засланні, у переслідуваннях, у стражданнях, і жодного разу там не з’їв м’яса. В кінці життя він жив ангельським житієм, і кожен день вичитував богослужбове коло і весь Псалтир. Це штрихи, але вони свідчать про внутрішній настрій людини.

Кончина отця Спиридона (Лукича), про якого я вам розповідав, теж була дивовижна! Він помер 2 вересня за новим стилем, а це віддання свята Успіння Божої Матері, в понеділок, у себе в Житомирі. Ми виїхали, одягнули його, ніч читали Псалтир. У вівторок привезли тіло до Лаври, поставили домовину в Хрестовоздвиженському храмі. Служилась вечірня служба: і стихири успенські, і канон успенський, і «Апостоли від кінець», і «В молитвах невсипущу Богородицю», – всі ці піснеспіви, всі ці читання звучали над його гробом. У середу, на третій день, був похорон. А у нас по середах круглий рік служиться акафіст Успінню Божої Матері. І виходить, що відслужили о 7 годині ранку полунощницю, прочитали часи. Батюшка «стояв» посеред храму. Вийшли священики і біля труни додатково до служби читали акафіст Успінню. Після акафісту була Літургія, після Літургії — монашеське відспівування. Натовп народу! Спека (це ж літо ще)! Але й сліду запаху тління не відчувалося, причому люди після відспівування підходили і прощалися, прощалися, прощалися; відспівування закінчилося десь о пів на третю дня.

Я потім поправляв хрест в руці отця Спиридона, так ось — там, на ручках, де кололи крапельниці, трохи вище кисті, залишилися плямки від крові, а самі ручки були такі світленькі-світленькі, аж світилися, і пальчики м’якенькі. На третій день після смерті! Так батюшку і поховали.

Дев’ятий день припав на Собор преподобних Печерських Дальніх печер, а сороковий день — на Собор преподобних Печерських Ближніх печер. У ці дні у нас в Лаврі служиться соборна панахида за всіма спочилими браттями. Красиво?!

«Ми приходьки перед лицем Твоїм та чужинці»

– Чим старше стаєш, тим частіше замислюєшся над словами, які звучать на кожній Літургії: «Християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної, і доброго одвіту на Страшнім Судищі Христовім, просимо». Я не можу зрозуміти смерть. Вона незбагненна для мене. Хоча я людина віруюча, але зрозуміти цієї таємниці не можу.

– Я теж не можу. Господь посилає і випробування, і хвороби, але питання в тому, як до них ставитися…

Настільки живеш цим тривимірним простором! І хоча на рівні розуму про смерть замислюєшся, усвідомлюєш, розумієш, на службі просиш Бога вже не формально, вже нелицемірно «християнської кончини життя», але здається, що до рівня серця це не доходить. Я суджу по чому: іноді пальчик прищемив, і боляче, і хочеться його полікувати, а якщо Господь пошле серйозне захворювання, то, напевно, півсвіту на ноги піднімеш, щоб тільки вилікуватися і жити далі.

– Особливо якщо це не ти, а твій близький: все зробиш, щоб йому допомогти!

– Особливо так! Але служіння близьким — більш правильна прихильність душі. Якщо ми хочемо допомогти близьким, продовжити їх життя — це благородно. А ось якщо сам захворів, вже для себе намагаєшся здоровий спосіб життя вести, все робиш, щоб відтягнути момент смерті…

У мене такий ось образ в думці: коли я збираюся в дорогу, то готуюся до цього — тому дати вказівки, того підмінити, з тим домовитися, речі зібрати … Виходжу і все намагаюся згадати, що ж ще я не зробив… потім думаю: Боже милостивий! А якщо смерть прийде? Як готуватися?! Тому подорожі багато чому навчають, в тому числі і пам’яті смертної (посміхається).

За матеріалами сайту Києво-Печерської лаври.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter