У жовтні 2017 року представниками Київського патріархату був захоплений Свято-Успенський храм, що у селі Старий Гвіздець на Коломийщині. Настоятель храму прот. Миколай Кушнір та його парафіяни опинилися на вулиці. Однак ні застосування сили, ні наклепи, цькування і погрози не стали перешкодою для громади, яка продовжує існувати і діяльно показувати приклад стояння у вірі. Христове Воскресіння парафія зустрічає у домовому храмі, який довелось облаштувати задля звершення богослужінь.
Про життя громади, про труднощі і надії якими сьогодні живуть віряни розповідає найстарший священик Івано-Франківської єпархії прот. Миколай Кушнір.
На вашу думку, що змушує ваших парафіян, гнаних, принижених, шукати можливість звершувати соборну молитву, брати участь у богослужіннях? Чому всі ці труднощі їх не побороли?
Їх тримає їхня віра. Віра і молитва. А також певні поняття історичні. Володимир Великий приніс на нашу землю Православ’я. І часто через розпалену ворожнечу і ненависть люди не розуміють, що наша церква є частиною Вселенського Православ’я. Тому навіть у родинах люди ворогують… Це таке незнання. І мене це болить, бо багатьох я хрестив, вінчав, багато кого сповідав… І тут така ворожнеча.
А що ми можемо зробити? Чекаємо тепер лиш на рішення суду. Хоча у Святому Письмі сказано, що не обов’язково християнам у суди даватися. Ми би мали порозумітися. Адже, «Миром Господу помолимося» – третє прохання про возз’єднання Церков, також у Символі Віри кажемо «вірую у єдину, святу, соборну, апостольську Церкву», в молитві «Отче наш» – «прости нам, як і ми прощаємо». Але в нашій ситуації такого, нажаль, не бачимо.
Що спонукало тих людей, які посіяли ворожнечу між односельцями, які відібрали у православної громади храм, до таких дій?
Дії наших односельчан – політичні… Бо у гаслах таких людей Бог не є на першому місці. Це все результати політичної пропаганди. Бог простить їм це незнання. А ми живемо, надіючись на Бога і на їхню совість.
А як живе зараз ваша громада? Скільки людей до вас ходить молитися щонеділі?
Зараз на служби в домову церкву приходять десь 50-70 чоловік і якось дяк нарахував більше 100 людей. Я людей не рахую (від ред. – сміється). Наша громада живе.
Як ставляться до ваших парафіян у селі?
Ми повинні перемогти зло добром. Терпимо. Але над усім є буде воля Божа, що Бог дасть. Так більше укріпляється віра наша. Найважливіше – завжди бодрствувати, щоби не впасти в напасть.
Хоча багато наших парафіян обурюються і цим грішать, бо нас обзивають, ображають. А звичайним людям це буває важко переносити. Ми всі не такі ревні християни, щоби могли зразу простити. Але Христос прощав, і святий архідиякон першомученик Стефан прощав і нам треба прощати… Бо ті хто принижують нас, не знають, що роблять. Це все через ненависть. Соборна апостольська Церква для всіх, бо «ність іудей, ність єлін, ність варвар, ність скіф, ність жіночий пол і чоловічий, но вся і во всіх Христос». Це потрібно розуміти і цим керуватися.
Частина людей просто залякана і хотіли би молитися з нами, але не можуть. Багато хто всередині з нами і один Бог знає, як з ними, бо і в Христа були таємні учні.
Чи відрізняється богослужіння надому, від богослужіння у храмі?
Є свої складнощі, богослужбові моменти, коли служиш не у храмі. В церкві було усе стабільно, там заготовляв, а тут потрібно все переносити…
Але на мою думку – важлива канонічність. Бо Літургію можна звершувати будь-де, лиш би був антимінс і благословення єпископа.
Який ви висновок зробили з цієї ситуації?
За все і за це треба дякувати Богу. Колись було ще гірше, тисячі людей вбивали за віру, виселяли, саджали у тюрми. У нас ще такого нема, хоч і погрожують нам, що битимуть. Ми вже навіть до стін нашого храму не підходимо, лиш до воріт.
Нашим людям болить це, бо всі вони офірували (жертвували), багато хто стабільно ходили в церкву 40 років… А з тих, хто забрав храм сьогодні, мало хто ходив, більшість навіть ніколи не ходили, а почали лиш тепер…
Проте на істинне Православ’я у всьому світі йде тиск. Інаковіруючим, інакомислячим, чи тим, чиє християнство є поверхневе, не подобається те, до чого закликає Церква – не подобається каятися, молитися щиро… Якщо древні святі оплакували себе як грішників, то зараз грішники, переповнені пристрастей і неочищених гріхів, називають себе святими. Це не те, що ми прагнемо до святості, а те, що вже вважаємо себе святими. Це така сучасна облуда.
Багато де в Україні православні священики і віруючи гонимі. Чого найбільше у таких умовах потребує священнослужитель від своєї пастви?
Головне – віра їхня. Віра і молитва. Бо якщо втратити віру – то нас переконають, підкуплять, пригрозять… За цим всім сатана. Всіх дзвін кличе до церкви, хтось іде, хтось не йде. Але це не значить, що не віруючі мають не пускати віруючих у храм.
Яка роль пастиря у збереженні громади, бо стадо без пастиря розбіжиться?
Господь Сам хвилюється, що жнива великі, а пастирів мало. Мало. Мало тих, хто спасається, хоча покликано багато. Пастир повинен тлумачити правильно Священне Писання, триматися завжди Вселенської канонічної Церкви…
Сам відчуваю на собі відповідальність, бо мало говорив раніше людям про Вселенське Православ’я і соборність, дивився, щоб говорити більше по Євангелію, про молитву і покаяння… А про такі цінності також потрібно говорити.
Коли я став священиком у мене було дві парафії – Старий Гвіздець і Острівець з 1973 по 1977рр, потім були ще два села… З Незалежністю України скрізь почали відкривати храми, священиків не вистачало і я служив один на чотири храми. В одному храмі служив Літургію, в інших обідні. І потім почалося. Є, наприклад, такі люди, які не курять до закінчення богослужіння у храмі і їм було довго чекати до полудня. Шукали різні причини і по одній парафії відходили. Знаєте, у Ернеста Хемінгуея є такий твір «Старий і море», де старий рибалка доплив до берега лиш зі скелетом від свого улову. Рибину, яку він зловив, обгризли акули. Так і в мене – тут останнє моє пристанище, яке теж захотіли відібрати.
І, до речі, вперше, коли я був у Старому Гвіздці, то потрапив саме до цієї хати, де ми молимось зараз. Тепер я знов тут.
У 90 –их роках був період, коли храм був так само закритий і ми молилися на вулиці. Навіть владика Миколай тоді служив під церквою. Але тоді з часом храм таки знову відкрили.
Як ваша парафія зустрічатиме Світле Христове Воскресіння та які побажання можете сказати нашим читачам?
Будемо радіти зі сльозами на очах. Тому що багато хто не міг уявити, де ми маємо бути і як служити, освячувати пасхальні кошики… Ми є люди, ми помиляємося, піддаємося спокусам, печалимося. Лиш би Господь позволив нам дочекати. Але ми завжди маємо надію.
Що я можу побажати (від ред.- сміється)… Блаженніший Митрополит Онуфрій звернеться до всіх з посланням, наш єпископ Тихон також. Що ще віруючим можу побажати? Як кажуть у нас, смачної паски! І споживати її з чистим серцем. Стояти у вірі і у храмі служити, хоч би там десь у куточку...
За матеріалами сайту Івано-Франківської єпархії УПЦ.
