Протоієрей Микола Доненко: Гламурне «православ’я» –  це споживацтво: від шопінгу до адюльтеру
Протоієрей Микола Доненко: Гламурне «православ’я» – це споживацтво: від шопінгу до адюльтеру

Протоієрей Микола Доненко: Гламурне «православ’я» – це споживацтво: від шопінгу до адюльтеру

16:16, 17.10.2011
10 хв.

«України не існує, ми знаємо точно, тому що прожили тут 20 років ... Прекрасна дама - дівчина не християнської властивості... У гламурного "​​православ`я" всі шанси перемогти "(Частина I)  

Що таке гламурне «православ`я» і в чому небезпека уранополітизму

Про це розповів протоієрей Микола Доненко, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці в селищі Нижня Ореанда (Крим), член комісії з канонізації святих РПЦ.

Протоієрей Микола Доненко: Гламурне «православ’я» –  це споживацтво: від шопінгу до адюльтеру

Відео дня

«УКРАЇНИ НЕ ІСНУЄ, МИ ЗНАЄМО ТОЧНО, ОСКІЛЬКИ ПРОЖИЛИ ТУТ 20 РОКІВ»

У сфері гламурного «православ’я» є велика спокуса. Ми розуміємо, бачимо і відчуваємо, як глазур починає заповнювати всі ніші нашої свідомості. Ми вмикаємо телевізор і бачимо, що все відроджується. Водночас, дивимося довкола – все руйнується, все демонтується і провалюється в небуття – це стає єдино важливою реальністю.

Хочеться навести цитату французького письменника Антонена Арто, котрий говорив: «Венесуели не існує. Я знаю це абсолютно точно, адже я там прожив двадцять років». Це ми цілком можемо застосувати і до нашої любої України, ми тут живемо, ми точно знаємо… Далі за текстом…

«ДЕ БУТИ ХРИСТОВІ – НІХТО НЕ ВКАЗУЄ»

Що таке гламурне «православ’я»? Це установка – курс на щастя, курс на гідність, відповідний православному зовнішній вигляд і спосіб життя.

Характерна риса – це колосальна адаптованість «православності» практично до будь-яких практик споживання: від шопінгу до фітнесу – до воцерковлення розкоші і навіть адюльтеру. За допомогою гламуру все це можна витанцювати, від форматувати і ввести у вжиток.

І ми це бачимо, коли, скажімо, невіруючий мер міста будує православний храм. Він розуміє: «Я живу у православній країні, і взагалі-то, апеляція до архетипу, історичної правди, справедливості, мусить допомогти спрацювати в сторону успіху на виборах».

Чи, наприклад, бізнесмен, якому потрібно пропаритися: він чинить діяння, котре не має жодного відношення ні до його віри, ні до його сподівання, ні до його поглядів, ні до його справжніх цілей, але між тим, гламурне забезпечення відбувається повною мірою. Оця адаптованість – це справді сильна сторона гламурного «православ’я». Здатність воцерковлювати розкіш й усілякі непотребства – це ми теж бачимо. Тобто, православний християнин має бути успішним. Але ми розуміємо, що Христос не завжди буває на боці переможця. Він може бути і на боці переможеного. І взагалі, де бути Христові, ніхто не вказує.

«НЕ СКАЖУ НЕПРАВДИ НА СВЯТОГО»

На жаль, у нас сидить і культивується ззовні язичницький культ успіху, котрий знаходить пристрасну нашу згоду на рівні підсвідомості. Гламурне «православ’я» має колосальний місіонерський потенціал, воно за своєю природою космополітичне, хоча й не цілком інтелектуальне, і на відміну від уранополітського «громадянина неба», громадянином неба може стати, уникнувши студії Священного Писання, Святих Отців, наукових дисциплін.

Ми бачимо у людей неймовірну волю до чудес, волю до якихось подій…
Одна дамочка – успішна архітекторка із Києва, з приводу того, що я пишу про новомучеників, якось зауважила: «Хотілося би зробити зауваження, мало чудес, мало чудес!».

Та я взагалі-то працюю з документами і не виходжу за межі фактів, а далі – це фантазії. Якщо хочеш писати фантастичні романи, робити белетристичну літературу – прошу дуже, але ще святитель Димитрій казав: «Я не скажу неправди на святого».
Якщо про кожну людину можна зробити якесь есе або написати оповідання, і там, мов би в режимі особистих стосунків – добрих чи поганих, ти можеш щось деформувати, але відносно святого – це, зрештою, навіть небезпечно і безчесно.

Отож, гламурне «православ’я» – цілком космополітичне і недостатньо інтелектуальне. На відміну від уранополітизму, воно може пробиватися до самих верхів, вміє тримати порядок денний, воно є законодавцем мод і культурним регентом. Коли придивитися, як поводяться декотрі священнослужителі та церковні й навколо церковні люди, то все очевидно.

Уранополіти на рівні освіти можуть формувати політично нейтральний, несвітський формат православ’я, який в свою чергу, гламурне «православ’я» вводитиме до медіа сфери і продаватиме як гарний бренд. Виходить певне римування уранополітизму, який викидає все земне, все конкретне, все політичне і римується із гламуром. І виходить такий серйозний мікс, де одне підтримує інше.

Зреченість від усього земного на рівні догми дозволяє робити все що завгодно і зручно на практиці, виводиться чиста догма, а отут – на практиці, пішло інше життя, практична сфера забезпечення – цілком окрема. Це добре знали єзуїти, це добре знали більшовики.

«ГЛАМУРНЕ «ПРАВОСЛАВ`Я» МАЄ ВСІ ШАНСИ ПЕРЕМОГТИ»

Ми живемо в епоху споживацтва, й так або інакше, це зачіпає людей, котрі ходять до церкви, або посідають якісь місця в церкві, або причетні до кліру… Це відбивається і на церковній свідомості, з цього витанцьовується формат «європравослав`я», тренд «на святість», на «щастя», «на успіх».

І ще слово про альтернативу. Це політичне політправослав`я, це православ’я реальності, це православ’я землі та конкретного контексту. Адже гламуру, як і уранополітизму, дуже невигідно бачити святого у тому контексті, який він є.
По-перше, він жив у сталінський період, по-друге – він міг бути лояльним до тих чи інших політичних моделей, він чинив конкретно в тій ситуації. І з цим потрібно працювати, і з цим потрібно рахуватися, це потрібно якось пояснювати.

Уранополітизм відразу виводить на небо, а глазур полірує так, аби нічого від цього не лишилося. І, зрештою, ми починаємо отримувати те, що впізнати в координатах нормативної церковної свідомості неможливо. Ці проблеми є, і вони відбиваються на впізнання церковних святих ХХ сторіччя. І від нас, як від православних людей, вимагаються зусилля розуму і серця – в повному обсязі. І підтягування своєї історичної, культурної й – головне, церковної пам’яті, щоб розірвати ці перепони.
Хоча, на мою думку, гламурне «православ’я» переможе… Там усі сили.

Протоієрей Микола Доненко: Гламурне «православ’я» –  це споживацтво: від шопінгу до адюльтеру

«ПРЕКРАСНА ДАМА – ДІВЧИНА ЗОВСІМ НЕ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВЛАСТИВОСТІ»

Гламур вироблявся під час культу прекрасної дами. Прекрасна дама – дівчина зовсім не християнської властивості. Це обов’язково заміжня пані високого рангу, з котрою не можна мати інтимні стосунки: ні в якості дружини, ні в якості коханки. Її можна шанувати, здійснювати турніри, бої…
І чоловіки починають гратися навколо прекрасної дами. Й отут виробляється глазур: красиві сонети, красиві рухи… Красиво вибудувані стосунки: герой – не герой, вірний – не вірний.
Усе це розвивається в Європі і виробляється певний смак, певний сироп, яким можна змастити що завгодно. Дивишся – і все виходить.

«ГЛАМУР ДІЄ ЯК СУБ`ЄКТ ІСТОРІЇ, ВИСТАВЛЯЮЧИ ВИМОГИ»

Зверніть увагу на радянський кінематограф і – на західноєвропейський. У нас одна з найкращих операторських шкіл у світі, є блискучі художні роботи, виставлені кадри, чудово все скомпоноване. Немає гламуру. Виявляється, терпкий присмак життя говорить про справжність.

Можемо розглянути французькі фільми: грані, вдалі, але все вкрите поволокою. Частково це пояснюється психологічно. Будь-який нормальний режисер, що став на ноги в Європі, проходить через школу реклами. Ну треба ж заробляти гроші, годувати родину, самому жити. І він повинен показати окуляри, телефон, людину, будь-який предмет, навіть купу лайна… пошарпані двері або розбиту вулицю так, аби вона була привабливою, продажною, ліквідною, а в ідеалі - високоліквідною

Та крім цього, він має закласти свій талант, художність. І отут виробляється цей глазур. Наче той порошок чи та мазь, не змастивши котрою, нічого не продаси. А якщо не продаси в суспільстві споживацтва, то загинеш. Тільки в авторитарних режимах ми бачимо мистецтво як інструмент впливу на довколишній світ.
У демократичній ситуації мистецтво і культура – річ дотаційна, невигідна й економічно невиправдана. Якщо вона непродажна. Тож гламур виявися як самостійна, самодостатня стандартизація і починає вже діяти як суб’єкт історії: виставляти свої права, свої умови.

ЩО ТАКЕ УРАНОПОЛІТИЗМ У ЦЕРКОВНОМУ ПЛАНІ?

Що вважають уранополітизмом у церковному плані? Це вчення стверджує, що абсолютною нашою батьківщиною є неба, все земне – тимчасове змінене, і взагалі, якщо в Росії не буде Царства Небесного, то нічого за Росію, як за православну країну і місце твого проживання, триматися тут і зараз, у повсякденному житті. Це ні до чого! Росія загине, в наступному столітті її немає, триматися її не треба. Загалом, це дає певну легкість у думках, судженнях і внутрішньому ставленні…

Психологічно у людей уранополітизм уособлюється зі справжнім християнством, з давнім християнством, з первинним християнством, християнством апостольських часів, але, загалом, уранополітизм – вторинний. Для уранополітизму характерна поляризація тілесного і духовного, урбанізму і аполітизму або патріотизму, тобто педалюється опозиція, сконструйована європейським просвітництвом, й очевидно, що наші уявлення про раннє християнство багато в чому відформатовані саме цими опозиціями, і ми дивимося на справжнє автентичне християнство очима чужої конфесії, а в границі – і чужій релігії, й виходить, звісно ж, колосальний збій.

Уранополітизм, як я сказав, асоціюється з раннім християнством настільки, наскільки це потрібно для забезпечення свідомості і думки не надто проникливих християн. Це не викликає підозр у нерозбірливих і неспостережливих християн, котрі ходять до церкви або котрі ще перебувають на шляху до церковної огради, і його легкість, у плані ототожнення с істинно релігійним, апостольським часом, не викликає у них сумніву.

Але тут я відразу наводжу контраргумент, без якого ні жити, ні спасатися, ні розуміти проблему неможливо. Ми живемо і спасаємося в конкретній помісній церкві, у даному випадку – в Російській Православній Церкві, інші – в Румунській Церкві, Антіохійській, Сербській. І поза конкретною помісною Церквою увійти у Царство Небесне неможливо. Якщо ж ми спробуємо вийти в простір нашої абсолютної батьківщини зараз, ми тим самим потрапляємо не стільки у Царство Небесне, скільки у відкритий космос – в якості окремого атома, і там, звісно ж, розчиняємося.

Записав Євген Зленко, спеціально для «УНІАН-Релігії» (за відеоматеріалами VI Міжнародної конференції з Церковної археології, Херсонес, 12 – 18 вересня 2011 р.).

Далі дивіться... ТУТ

Фото: "Православие и мир"

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся