Релігійне життя і громадянське суспільство: українська перспектива

У циклі розвитку кожного суспільства наявний час змін, коли життя втрачає стабільність і стає непередбачуваним. Можливо, на такому історичному відрізку зараз перебуває Україна. 

Будь-який історичний момент по-своєму унікальний і неповторний. Та особливо важливо уміти осмислювати ті відтинки мінливої стрічки історії, які формують і задають майбутнє. Навіть більше, від того, наскільки адекватно ключові гравці цієї драми на ім’я “Історія” осмислять своє власне місце і можливості власного впливу, багато в чому залежать наступні десятиліття нашого життя.

Безперечно, над нашими намірами і міркуваннями є промисел Божий, але він діє через людей, і тому так важливо збагнути, чого Він хоче від нас.

Стан сучасного життя засвідчує, що не стільки влада і держава, скільки громадянство, як спільнота небайдужих до власної долі і до долі Батьківщини людей, може формувати історію. Тому так важливо, щоб громадськість цілковито усвідомила власну відповідальність за майбутнє і активно впливала на нього своєю позицією і діями.

Як взаємодіють Церква і суспільство на нинішньому відтинку історії? У циклі розвитку кожного суспільства наявний час змін, коли життя втрачає стабільність і стає непередбачуваним. Можливо, на такому історичному відрізку зараз перебуває Україна.

Громадянське суспільство

Громадянське суспільство є головною опорою всякої справжньої демократії: воно сприяє її побудові і служить гарантом її збереження і зміцнення.  Громадянське суспільство виступає основним супротивником зрушення держави убік тоталітаризму і захищає суспільство від будь-яких зловживань із боку влади: перешкоджає наступу на права людини, обмежує корупцію тощо.

Громадянське суспільство не є якоюсь єдиною організаційною структурою, хоча і містить у собі різні спільноти, асоціації, спілки і т.п.  Суть діяльності громадянського суспільства полягає в захисті різноманітних прав населення (як політичних, так і економічних).  Зокрема, до структур громадянського суспільства можна віднести і профспілки (справжні, звичайно, а не фіктивні).  Якщо все  розвивається за правилами (в умовах зрілої демократії), то громадянське суспільство ніяк себе не виявляє.  Активність громадянського суспільства посилюється лише тоді, коли влада намагається в чомусь ущемити традиційні права громадян.  По суті, процес наступу влади на права людини не зупиняється ані на хвилину.  Це випливає із самої людської природи, що завжди прагне до захоплення чужої власності і прав.  У цій споконвічній боротьбі і полягає суть життя, тому її не можна припинити, так само, як не можна одержати в ній остаточну перемогу.  Цю боротьбу лише можна (і потрібно) неухильно вести.

Сама наявність і розвиненість громадянського суспільства слугують чітким критерієм демократичності того або іншого конкретного суспільства (країни, держави).  У країнах західноєвропейського типу традиційно існує потужне громадянське суспільство, створене там внаслідок багаторічної неспинної боротьби за власні права.  У країнах Сходу (арабські країни, Росія, Китай тощо) структури громадянського суспільства дуже слабкі або відсутні зовсім.  Це пов’язано з відмінностями західного та– на підпорядкуванні особистості державі та владі.  східного менталітету: західний менталітет заснований на ідеях індивідуалізму і прав людини, а східний

Важливою складового сильного громадянського суспільства є вільна преса, оскільки одним з основних етапів боротьби зі зловживаннями влади є розголос непорядних дій державних чиновників, що завжди прагнуть зберігати свої зловживання тапротиправні дії в таємниці.  Рівень свободи преси, таким чином, прямо корелюється з рівнем розвитку демократії.  Тому  громадянське суспільство завжди приділяє велику увагу будь-яким фактам обмеження свободи слова і послідовно бореться зі спробами цензури в засобах масової інформації.

Однією з цілей громадянського суспільства є побудова правової держави, створеної за принципом поділу влади (законодавчої, виконавчої і судової) і багатопартійності зі справедливими (без фальсифікацій) загальними виборами.  Саме така політична система має природні механізми захисту від зловживань, оскільки одна гілка влади контролює іншу, а одна партія, що перебуває в опозиції, викриває порушення, допущені іншою, яка на разі перебуває при владі (з політичного словника).

Наведена вище цитата з політичного словника описує ідеальний образ громадянського суспільства, яким його бачать автори цієї словникової статті. Взірець, як можна здогадатися,   спроектовано із демократичного досвіду Західної Європи. Цей досвід, як вважають автори статті, набуто “сторіччями безупинної боротьби населення за свої права”. Безперечно, слід цінувати цей досвід, але його не можна ідеалізувати. Логіку розгортання громадянського суспільства Західної Європи, починаючи з часів Пізнього Середньовіччя, можна (спрощено, звичайно) зобразити як перехід від суспільства численних патерналістських і корпоративно-кастових спільнот, об’єднаних символами  Церкви та освяченої нею верховної влади (у формі Священної Римської Імперії, королівств, князівств), до національних буржуазно-демократичних інституцій. У першому право існувало як освячена  “згори” санкція члену кожної спільноти чинити так, як йому належить згідно з його статусом та місцем у суспільній ієрархії. У другому — право в ідеалі підтверджувало загальну рівність людей перед Богом та державною владою реалізовувати свою особистість як завгодно, не обмежуючи лише свободу самореалізації інших особистостей.

Право і мораль першого типу розглядає кожну людину як члена своєї спільноти, який має перед нею певні обов’язки, історично доволі жорстко регламентовані. Воно передбачає низку формалізованих та неформалізованих вимог до способу життя

Суспільства, засновані на праві другого типу, історично пов’язані з такими явищами у Пізньому Середньовіччі та періоді Відродження, як: наявність вільних міст-держав і міст-республік, виникнення протестантизму і розвиток протестантської етики, розширення соціальної бази так званого. “різночинства”, не пов’язаного з феодальними звичаями, технічна та промислова революції, що вимагали великої кількості особисто вільних людей, не обтяжених земельною власністю. А горизонтальні зв’язки між різними членами суспільства зміцнювалися завдяки відстоюванню спільних інтересів. Так виникали профспілки, політичні партії, кооперативи, громадські організації тощо.

Інший історичний досвід був у Східній Європі, особливо на території Російської імперії. Якщо українці Галичини у складі Австро-Угорщини успішно запозичували європейський досвід створення елементів громадянського суспільства (для другої половини ХІХ і початку ХХ століть для Галичини і частково Буковини характерним є швидке зростання українського кооперативного руху, виникнення спільнот за культурними інтересами, політичних партій тощо), то в материковій Україні влада ретельно відстежувала і викорінювала прояви громадянської активності українців. Певне пожвавлення все ж таки почалося з царювання Олександра ІІ, але воно мало переважно вторинний характер  і наслідувало активність російського суспільства, що походила  з обох російських столиць. До такої активності, а також до культуртреґерства (великоросійського, звісно, а не українського) влада в 60-х — 80-х рр.. ХІХ ст. ставилася відносно м’яко. Однак викорінювалися найменші паростки українства, не лише в політиці, але навіть у царині культури.

Про те, що відбувалося на зламі ХІХ-ХХ століть і на початку ХХ ст. в Російській імперії, ми маємо добре уявлення. Можна лише наголосити, що саме слабкі інституції громадянського суспільства і неспроможність монархічної влади йти на діалог із суспільними силами привели Росію до катастрофи жовтня 1917 року.

Для подальшого аналізу теми, винесеної в назву статті, варто звернути увагу на роль Церкви і суспільної ролі християнських ідей загалом у тому, що відбувалося як у Європі, так і в Російській імперії в новітні (кінець ХІХ–поч. ХХ ст.) часи.

Християнство і становлення громадянського суспільства

Безперечно, Церква як суспільна інституція протягом свого тисячолітнього перебування у просторі середньовічної європейської цивілізації заклала фундамент цієї цивілізації та її політичної системи. І тому так болісно, починаючи з епохи Реформації, відбувалася секуляризація (тобто розділення) Церкви і держави.

Відносини Церкви і суспільства змінювалися під впливом двох тенденцій: з одного боку — зростання суспільної поваги до прав особистості, посилення гуманізму, вирішення ґендерного питання свідчать про те, що християнська заповідь  про ставлення до ближнього змінила суспільні цінності та ідеологію. З другого боку, з розвитком цивілізації людина все менше відчуває себе членом церковного організму,  зменшує свою участь у ньому і свої обов’язки перед ним. Утверджується секуляризм та індивідуалізм. Ця тенденція започаткована протестантизмом, але врешті-решт утвердилася і в католицьких країнах.

Тому формування будь-яких спільнот і об’єднань у західному суспільстві має характер об’єднання “знизу”, як   ініціатива окремих індивідуальностей, що мають потребу у спільних діях для захисту своїх інтересів.

Східна Європа і патерналістська традиція. У Східній Європі на формування суспільної ідеології впливали історичні практики потужних імперій — спершу Візантії, а потім Золотої Орди, від яких у налаштуванні та функціонуванні державного організму багато чого запозичило Московське царство.

Ідеал “симфонії”, гармонійного союзу Церкви і держави, декларований імператором Юстиніаном, насправді передбачав інкорпорацію Церкви в тіло імперської держави. Як свідчить історія Візантійської імперії, в ній Церква не мала юридичних чи політичних інструментів для власного самозахисту від свавілля імперської влади.

Звичайно, слід зазначити важливість підтримки держави для розквіту і блиску неперевершеної візантійської християнської культури. Але наважимося припустити, що найбільші духовні скарби цієї культури — богослов’я, гімнографія, ісихастська традиція, чернецтво — це досягнення власне Церкви, а “заслуга” держави лише в тому, що вона не завжди заважала Церкві…

Подібними були відносини Церкви і держави в Московському царстві. Власне кажучи, відтоді, як Москва усвідомила себе Третім Римом, вона старанно відтворювала (так, як вона їх розуміла) традиції Риму Другого…

Наявність сильного владного центру і відсутність навіть видимості незалежних гілок влади (судової і законодавчої) спричиняли авторитаризм і брак елементів колеґіальності і альтернативності у прийнятті владних рішень. Це стосувалося як державних інституцій, так і власне церковних. Ні на рівні єпархії, ані на найвищих адміністративних щаблях церковної влади не існувало механізмів, які б передбачали в ухваленні рішень наявність чиєїсь точки зору, окрім позиції самого адміністратора.

Такий стан речей склався не одразу. При Йоанні Грозному на окраїнах Московської держави (в Угличі, наприклад, який перебував під впливом Новгороду) ще були елементи виборності священства (Степанова Е.А). Так само, до речі, і у Візантії враховувати позицію церковної громади при постановленні священика перестали тільки у ХІ-ХІІ ст. (Степанова Е.А, там само).

Ця опозиція (владці — громада, яка їм опонує) необхідна, щоб протидіяти тенденції будь-якої влади набувати рис абсолютизму. У Київській Русі, в Новгороді для цього існувала інституція народного віча. Але, можливо, через неприйняття Москвою київсько- новгородської системи влади (і засвоєння візантійської та ординської), у Московії врешті-решт запанував абсолютизм.

Як же адаптувала абсолютизм суспільна свідомість у Московському царстві? Вона його приймає як патерналізм, тобто державник стає батьком (pater – лат.) — з усіма його правами карати й милувати своїх не завжди розумних дітей. Саме така політична структура — коли суспільство не стільки пропонує ініціативу “знизу”, скільки розраховує на силу влади й делегує їй право діяти, як вона вважає за потрібне, — називається патерналізмом. У патерналізмі всі реформи і зміни започатковуються згори.

Держави з патерналістською політичною культурою існують і зараз — це не тільки Росія, але й значна частина ісламського світу та інших країн Азії. Така система влади може бути ефективною для управління країною, але разом із відповідним для неї менталітетом, релігійними і моральними цінностями, які примушують владців утримуватися від авторитарної та безкарної поведінки.

Елементи громадянського суспільства в Русі-Україні

Якщо звернутися до нашої власної історії, то в ній можна виокремити, крім київського віча, й інші прояви самоврядування: маґдебурзьке право у містах із виборною системою, виборність апарату сільських громад (згадаємо “виборний”, “возний” у Котляревського), виборність гетьманської та січової адміністрацій. Елементи колеґіальності (чи соборності) ми бачимо й у Церкві. Священики обиралися громадою здавна аж до ХІХ ст. (Історія України - Полонська-Василенко), і потім затверджувалися єпископами. У ХVI–ХVII ст. для обрання єпископів скликалися єпархіальні з’їзди, в яких брали участь і священики, і миряни. Реально, звісно, на цих з’їздах брали гору “сильні світу цього” — магнати, хоч і православні за віросповіданням.

Звичайно, не варто переоцінювати рівень юридичної культури давньоукраїнської демократії, особливо у більш віддалені часи. Але варто розрізнити основні відмінності двох типів суспільств за фактором відповідальності за устрій громадського життя: при патерналізмі суспільство всю надію і відповідальність покладає на доброго батька (князя, царя, генерального секретаря…) і залежить від його “ефективного менеджменту”, а за наявності самоврядуванні суспільство змушене самостійно вирішувати власну долю.

Зауважимо, що, на відміну від авторитарної системи влади, всі недоліки демократичного самоврядування стають надзвичайно виразними, особливо за відсутності або недосконалості правил і законів. Там, де в суспільстві представлені різні сили з відмінними позиціями, їхнє протиборство стає видовищем для публіки. Там, де альтернативи немає — “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…” (Т. Шевченко).

Сучасність. Питання побудови громадянського суспільства і активність “знизу” в Церкві. Антиномія свободи і послуху.

Повернемося до діалогу в Церкві та суспільстві. Що можна сказати про громадянське суспільство нині в Україні?

Звичайно, воно зараз ще незріле і недосвідчене (зауважимо, що саме в незрілих суспільствах демократія інколи через охлократію — владу натовпу, яким керують нахабні демагоги — змінюється диктатурою). Але іншого шляху досягнення зрілості, ніж активність громадянства у відстоюванні законності і справедливості усіма можливими законними засобами, на нинішньому етапі становлення суспільства, певно, немає.

Для вірянина тут постає важливе питання — чи можливо взагалі, і як само поєднати у своїй свідомості громадянську позицію і заповіді християнської моралі? Є стереотип, що походить від радянських часів, — сприймати віруючого як людину аполітичну, далеку від емоцій і пристрастей громадсько-політичного життя. З другого боку, в останні роки ми нерідко бачимо спроби використати і мирян, і духовенство, і релігійну ідеологію з політичною метою.

Інколи нам здавалося, що наш голос має вагу, що от-от – і ми оберемо чесну, порядну владу. Але з кожними новими виборами ми все більш переконуємося в тому, що народ, суспільство існують саме по собі, а влада сама по собі. Влада навчилася ігнорувати народ і не слухати його. Народ змусили елементарно боротися за виживання, а влада успішно розросталася за рахунок народу.

За таких обставин зрозуміла позиція, що релігійне життя, основою якого для християнина  є вирішення найважливішого життєвого завдання — спасіння власної душі, ніяк не пов’язане з активною політичною або громадською діяльністю. Віруючи, що світ "у злі лежить" і що Царство Боже  "не від світу цього", християнин не вважає спасительним для душі перейматися політичними пристрастями, займатися активною партійною діяльністю, боротися за справедливість у відносинах із місцевою владою, ЖЕКами тощо.

Звичайно, природа Церкви і людського суспільства відмінна,  й усвідомлення іншості природи Церкви, її певне відсторонення від минущих пристрастей “світу цього” допомагає тримати певну дистанцію від світу, не занурюватися в “злободенність” — “довлђетъ дневи злоба его” (Мв, 6, 34).

Хоча така позиція не всеохопна. Звернувшись до історії християнської Церкви, ми бачимо, що Церква звеличує християнський подвиг не лише аскетів і самітників, але і людей, говорячи сучасною мовою, з "активною громадянською позицією" — церковних ієрархів, які сміливо опиралися владі, що творила насильство (наприклад, Амвросій Медіоланський, Йоан Златоуст, священномученик митрополит Филип Московський, наш земляк, який відважно протистояв свавіллю цариці Катерини II, святий митрополит Арсеній Мацієвич та інші), благовірних князів, які були мудрими, зваженими і одночасно по-християнськи стриманими  і справедливими політиками (Ярослав Мудрий, Всеволод Псковський, Федір Острозький та ін.).

Опираючись на ці історичні свідчення і виходячи з суті християнського вчення, бачимо, що християни цілком здатні бути активними, свідомими громадянами. Але доводиться констатувати, що для віруючої людини є чимало перешкод, щоб стати справжнім громадянином, членом громадянського суспільства. Ці перешкоди лежать не в догматах християнського віровчення, не в природі церковного життя, а у практиці співбуття Церкви та держави, суспільства протягом тривалого періоду нашої  історії.

У суспільстві це насамперед популярність патерналізму і «сильної руки» (що зрозуміло з огляду на століття авторитарної системи влади) і підтримка тих, хто пропонує прості рецепти вирішення складних питань.

Але й і власне у церковному житті є певна антиномія: як поєднати смирення і слухняність, які мають бути в овечки церковного стада, з необхідними для активного члена церковної спільноти відповідальністю й ініціативою?

Нещодавно мій добрий знайомий, киянин, був присутнім на зібранні громади однієї із українських православних парафій у Канаді. Було цікаво бачити, як громада формувала свій бюджет на наступний період. Доповідач користувався екраном, показував на ньому графіки й таблиці, присутні активно ставили питання й спільно приймали рішення. Кожен міг реально пересвідчитися, куди спрямовують його власні кошти, і вирішити, як краще розпорядитися коштами громади, які складаються зі спільних внесків.

Така активність мирян, і їх важлива, а то й вирішальна роль у прийнятті рішень у парафії більш властива православним діаспорам у західному світі. Натомість у традиційних реґіонах православ’я ініціатива і рішення, як правило, походять згори, від керівників єпархій та настоятелів парафій.

Чи існує тут певна колізія, і чи є способи її розв’язання?

Звичайно, в цілому нам необхідно рухатися до усвідомлення важливого місця мирян у Церкві, зокрема і під час ухвалення потрібних для життя парафії рішень. З другого боку, ми пам’ятаємо, що Спаситель учив про Небесне Царство, а не про небесну республіку. Гадаємо, що там, де ієрей або архієрей є не адміністратором, а батьком, пастирем для свого словесного стада, там існують довіра і взаєморозуміння, за наявності яких активність мирян, їхні ініціатива і горіння у служінні виростають із пастирського і батьківського благословення священика.

А взаємодія Церкви і суспільства виходить не з постулату, що вони є дві ізольовані одна від одної структури, і не з позиції того, що православна ідеологія має стати провідною ідеологією держави (ми вже пояснили, що насправді це означає полон Церкви державою), а з того, що християни освячують світ навколо себе своїм життям і своїми жертовними зусиллями, усвідомлюючи, звичайно, що далеко не все засіяне проросте, але деінде воно дасть добрий плід.

Єдина можливість вплинути сьогодні на суспільство — постаратися, щоб внутрішньоцерковне життя стало справді євангельським, щоб ми могли засвідчити, як писав св. апостол Яків, «віру нашу від справ наших», і щоб те, до чого ми закликаємо суспільство, ми підтверджували власним життям.

Протоієрей Богдан Огульчанський, Релігії в Україні

УНІАН в Google News