Острівець язичництва на Тернопільщині

У послідовників язичництва - немає гучних свят. Молодь не відвідує дискотек чи вечорів відпочинку. Усі разом  зустрічаються лише на… похоронах. З цвинтаря повертаються веселі та щасливі.  Пояснюють: «На кладовищі зустріли знайомих (рідню)».

А ще вони не ходять на вибори, милості чекають лише від "свого Бога", і по три – п’ять разів на день моляться. Такий їхній вибір.

У селі Раштівці Гусятинського району Тернопільщини нещодавно поселився верховний волхв з дружиною і трьома послідовниками слов’янської віри – язичниками.

Односельці вважають їх дивакуватими, і розповідають приїжджим про них як про екзотику. Поза очі звуть «темними» (бо ж ті вечорами сидять при гасовій лампі чи свічці), або «фломастерами» – жінки вбрані в яскраві хустки і шкарпетки, а чоловіки й у спеку не скидають темних картузів. «Якщо я зніму його, стану гордим», - пояснює Василь Рашидов, вважаючи себе щиро віруючими.

Вони не відзначають свят – ані днів народжень, ні Різдва чи Великодня. «Для мене свято, коли не грішу», – щиро каже багатодітна мати Надія Рашидова. Живуть без електрики, газу, ведуть практично натуральне господарство. Жінки шиють одяг, а чоловіки майструють іграшки малечі - «заводські» іграшки заборонені, а дітей у кожній родині не менше десяти. Бо «жінка повинна народжувати, як плодоносить земля – щороку», – вчить їхній пророк Іван Деркач. 

«Живемо, як Христос із Назарета»

Село Стінка  Бучацького району унікальне. Розташоване на березі двох рік – Дністер і Баришка за 24 км від Бучача. Перша писемна згадка датується 1453 роком. Неподалік села збереглись залишки поселення трипільської культури і Стінківське (3 тис. до Р.Х.) давньоруське городище ХІІ – ХІІІ ст., а на околиці розташований печерний храм раннього християнства. 

Сьогодні тут живуть віруючі п’яти конфесій – греко-католики, православні, баптисти, свідки Єгови і вже згадані язичники. Причому за чисельністю останні переважають усіх.

Вже при в’їзді у село звертаєш увагу на маленькі білі хатинки, адже біля кожної чимало дітлашні. Сором’язливі, як більшість сільських дітей, але всі дівчатка - в яскравих хустинках, зав’язаних під підборіддям, хлопці - у темних картузиках. Й  жодних прикрас – навіть сережок.

На традиційні «доросле» запитання: «Як тебе звати? Де вчишся?» сором’язливо посміхаються. Імені не назвуть, тільки скажуть, скільки мають братів–сестер і що робить мати. Якщо хлопчик – старший – обов’язково повідомить про це.

Раптом розумієш незвичність будиночків.  Вікна і двері лише лаковані, а у дворах так тихо, ніби кури та свині попереджені про дисципліну. 

Старожили розповіли, що після Другої світової війни їхній односелець Іван Деркач пішов у п’ятидесятники, почав читати Біблію. Згодом навколо нього згуртувалась «секта». Чоловік по-своєму тлумачив Новий Заповіт, повчав: живи, як наш Господь, по–простому, відмовившись від благ цивілізації – електрики та електропобутових приладів. Вірять у живого Бога, але матері Ісуса не визнають, а самого Деркача вважають пастором. Як він виглядав, кожний змальовує по-різному, адже фотографуватись заборонено, щоправда, згодом просто роблять вигляд, ніби не помічають, як їх фотографують. У кімнатах не вішають ікон чи фотопортретів, не хрестяться і не носять хрестів. Не визнають також обряду хрещення: новонародженій дитині чи новонаверненому просто дають ім’я.

– У нас віра сердечна, слово Боже тримаємо у серці, тому вітаємось «Слава Богу!», – пояснює один із послідовників. – Ми питали пророка про блага цивілізації, а він сказав: «Діти, подумайте, якби Христос дозволив собі розкоші, він би став Сином Божим? Тому і ми їздимо кіньми, все решта - гордість. Ви вважаєте, що машини на добро. Але вони злегшують життя,  але не розум.

Цікавлюсь, чи правда десяту частину доходів віддавали пророку.

– Хто вам таке сказав? – обурюється пан Василь. – Ми десятину не пророку, а своїм бідним та хворим даємо, аби вони жили подібно до всіх. Комусь треба хату купити, збираємось і купуємо, і не треба нічого віддавати. Якщо хтось починає будуватись, всі допомагаємо. Хати - невеликі, бо дім потрібен для прожиття, а не для багатства. Турбуватись треба за душу.

У помешканнях - дві кімнати, комора, коридор. Всередині скромно, дуже чисто, каструлі, сковорідки блищать, хоча їжу готують на пічці, а помешкання опалюють дровами. Меблі роблять власноруч чоловіки.

Дивно, однак у хатах не стелять дерев’яну підлогу, просто добре втоптану землю застеляють доріжками, яскравими гуцульським килимами. На ліжках -  гірки подушок у різнокольорових напірниках, але вишивки ніде видно. «Ми не вишиваємо», – просто пояснила пані Надія.

Жінки й досі перуть вручну щонайменше двічі на тиждень – родини  великі. Господиня вдосвіта замочує білизну, а потім тре на дошці. Прасують, нагріваючи праску на пічці.

Дух пастора сходить на кожного

Нові вірні просто починають ходити на спільні молитви. Церкви чи будинку для молитов «темні» не мають: влітку збираються у колишньому колгоспному садку, взимку - у когось вдома. Звичних для нас богослужінь не проводять, всі стають на коліна, пастор читає Новий Заповіт, а потім кожний сам для себе вголос молиться, повторюючи: «Боже, поможи нам!».    

Пастор Іван Деркач нажив із дружиною 16 дітей, понад 300 онуків і правнуків. Причому двоє молодших синів за часів СРСР за відмову служити в армію потрапили  до в’язниці. Нині, коли введено альтернативну службу, інцидент вичерпано. Прожив пастор майже 82 роки і помер 4 січня цього року. Перед тим тяжко хворів і хоча сам лікував своїх «дітей», себе не врятував. Після його смерті спочатку вони чекали, що на 9-ий або на 40-ий день він воскресне. Чергували біля могили вдень і вночі, приїжджали бричками з навколишніх сіл, аби тільки побачити воскресіння; тепер щодня ходять на могилу, моляться і плачуть.

– Зрозумійте, більшість із них практично невчені і вірять догмам: пастор сказав, так має бути, – знизують плечима односельці.

Натомість донька Деркача пригадує слова батька: «Господь зрихтував мене, щоб я відкрив справедливу віру і з духом святим прийшов у моє серце. Я останній, за мною більше не буде нікого». І обіцяв кінець світу.

«Коло нього Дух святий був постійно. Він казав: коли я відійду, то Святий дух буде почергово сходити на вас, і так сталося», – переконують інші. Вони ображаються, що після смерті пастора хтось закопав на могилі хрест: «Це образа для нас. Чому нас постійно чіпають і звертають на нас увагу?».

Варто визнати: насправді ставлення односельців до «темних» упереджене. Їм заборонено пити і палити.

Також дивуються, що вони категорично відмовились отримувати матеріальну допомогу на дітей. «Якщо ми будемо брати у держави гроші, вийде: ми дітей маємо заради держави, а не заради Бога. Однак Бог так робить, що ми і хати маємо, і дітей багато. Просто треба все робити на совість», – повторює слова пастора Василь Рашидов.

Дехто з учителів місцевої школи вважає, що ці діти позбавлені дитинства: старші змушені бавити молодших або допомагати батькам по господарству. Однак самі дітки надзвичайно дружні й аж ніяк не виглядають нещасливими. «У цих родинах панує культ дітей», – зазначила начальник відділу у справах неповнолітніх Тернопільської обласної прокуратури Марина Чудопалова. Односельці визнають: «темні» ніколи не сварять, тим більше не б’ють своїх дітей.

Останній дзвоник – це не свято

– З першого по четвертий клас діти вчаться непогано, є дуже здібні, а вже з п’ятого по дев’ятий просто відбувають уроки, середньої освіти взагалі не здобувають, для них головне – навчитись читати, писати прізвище, вміти порахувати і все, - розповіла директор Стінківської середньої школи Надія Михайлівна Гринчишин. – Пісні співають лише релігійні, часом на народну мелодію. Мають надруковані пісенники, схожі на молитовники.

Своїх ровесників не стороняться, швидше навпаки, їхні однолітки їх ігнорують, бо «темні» не дивляться телевізор, не мають комп’ютерів, не знають, що таке інтернет, отож не мають спільних тем для розмов. Однак чим стають дорослішими, тим категоричніше відмовляються від досягнень цивілізації. Зараз у школі вчиться півтисячі учнів, з них майже половина – діти «не таких», адже чотирнадцять сімей мають понад десять дітей.

– У мене в шостому класі вчиться Наталя, донька «не таких», – приєднується до розмови вчителька образотворчого мистецтва Марія Стефаник. – Вона малює найкраще від інших учнів, але зображає людей не в хустках чи картузах, а зі стрічками на головах, нарядними, простоволосими.

Взагалі ці дітки люблять зображати коней, яскраво розфарбовують розмальовки, із задоволенням читають казки, однак шкільні свята і навіть останній дзвоник їх не цікавлять.

Харчуються сім’ї добре, у раціоні постійно є м’ясні страви, риба, цитрусові. На зиму матері роблять консервацію - м`ясо добре прожарюють, огірки, капусту маринують, з фруктів роблять варення, повидло, але закривають пластмасовими кришками. У них немає постів або обмежень у харчуванні, грошей на їжу не шкодують. Жінки печуть печиво, булочки, різні завиванці і все надзвичайно смачне, – додає акушерка Катерина Бучинська. Вона понад 40 років завідувала ФАПом, тож більшість дітей пам’ятає ще немовлятами. – Раніше вони взагалі не звертались за медичною допомогою, поки часто не почали вмирати діти. Категорично відмовляються від переливання крові та протизаплідних засобів, абортів. Отож родять, "скільки Бог дає".

Жанна ПОПОВИЧ