Бенедикт XVI й католицька цивілізація Європи

Згадка про католицьку цивілізацію викликає в уяві громаддя готичних соборів, Тому Аквінського і П`єра Абеляра, карбовану латину й вічне місто Рим. Тобто ми, принаймні, тут, в Україні, уявляємо католицьку цивілізацію європоцентричною, невідокремленою від італійської, іспанської, французької або німецької культур. Це цивілізація, символами і виявами якої були  місцева дзвіниця, священик – монопольний розпорядник духовних благ – час, що відтворювався у літургійних циклах й святах, а також сила-силенна тих, хто обирав священицьке служіння. Але впродовж останніх десятиліть парафії знелюдніли, чимало церков перетворилися з сакральних на культурні об`єкти; модерність підірвала традиційний, "літургійний" плин часу;  статус священика в очах французів або голландців вже не відрізняється від статусу вчителя, соціального чи культурного працівника, а кількість покликань катастрофічно скоротилася.

Старої європейської католицької цивілізації більше не існує, 70% католиків живе у південній півкулі, Кіншаса стала більш значущим центром християнства, ніж Париж, а у Нігерії щорічно хрестять більше дітей, ніж у Нідерландах, Бельгії, та Франції разом узятих. Серед десяти країн з найбільшим католицьким населенням (Бразилія  145 млн., Мексика – 94, Філіппіни – 69, США – 64, Італія – 58, Франція – 45, Колумбія – 38, Іспанія – 35, Польща й Аргентина – по 34 млн.) європейських лише три. „Ми ніколи не мали так багато грошей, як в останні 40 років, – зізнається кардинал Кьольна Йоахім Мейснер. – Але ніколи раніше ми не втрачали сутність віри так, як це сталося за цей час. Зараз у кьольнській архідієцезії 2,8 млн. католиків, за останні тридцять років ми втратили 300 тисяч. На одне хрещення припадає три поховання".

На цьому тлі тріумфальною стає ісламська хода Старим Світом: його мусульманське населення турбулентно зростає; футурологи говорять про Єврабію, ісламізацію старого континенту і лякають муедзинами, які скликатимуть вірних на молитву з мінаретів собору Паризької Божої Матері. Публіцисти змагаються у виразності заголовків („Джихад в Європі: війна у наших містах", „Між джихадом і реконкістою", „Жах над Рейном"); сатиричний тижневик запрошує на тур „Прощання з Європою", який відбудеться найближчими  вихідними містами Ісламської республіки, Нідерландів та Бельгістану перед тим, як кордони цих країн „закриються для невірних".

Отже, центр католицької цивілізації вже змістився на південь. Передовсім до Латинської Америки,  де Церква пройшла через теологію визволення і очолила процес, який Семюел Гантингтон назвав католицькою хвилею демократизації (у 1974 р. три чверті католицьких країн керувалися авторитарними режимами, у 1991 р. всі вони за невеликим винятком були демократіями). Тоді сонні й сервільні церковні структури розірвали тривалий союз з хунтами і латифундистами, стали на бік бідних і перетворили неповторні риси іберійської культури на візитівку католицької цивілізації ХХІ століття. Це, слід зазначити, католицизм із кардинально відмінним від європейського обличчям. Достатньо сказати, що довіру до Церкви декларують чотири п`ятих бразильських католиків, але 22% з них відвідують не католицькі богослужіння, понад третина вірить у спіритичні вчення і ще 15% так чи інакше сповідують афро-бразильські культи.

Не забуваймо, що третьою за кількістю католицького населення країною світу є Філіппіни, де Церква відіграла також визначну роль у поваленні режиму диктатора Маркоса. А четвертою – США, де католицизм давно перестав бути маргінальною релігією і зростає завдяки хвилям імміграції з Центральної та Латинської Америки. Попри скандали навколо священиків-педофілів, які підважили репутацію Церкви й виснажили ресурси багатьох єпархій, католицизм у США не справляє враження такого, що занепадає. Католицько-протестантський поділ вже не є таким потужним, як півстоліття тому. І якщо католицтво Дж. Кеннеді під час виборів 1960 р. справді стало для нього проблемою, то для іншого кандидата від демократів – Дж. Керрі – проблема через 44 роки полягала вже не в тому, що він католик, а в тому – що він поганий католик, який, принаймні так здавалося більшості американців, захищає вбивство ненароджених.

Нарешті, центр ваги католицизму зміщується і до Африки, де ще у 1955 році  було всього лише 16 млн. католиків, наприкінці століття 125 млн., а у 2025 р. очікується 230 млн.  Католицизм глобального півдня стає все більш харизматичним, профетичним, пасіонарним, з акцентом на зціленнях й чудесах, і менш толерантним.

Очевидно, не всі кардинали, які чотири роки тому з`їхалися на конклав, щоб обрати наступника Івана Павла ІІ, були однаковою мірою занепокоєні втратою католицизмом європейської ексклюзивності й занепадом католицької Європи. Однак занепокоєних виявилося достатньо, щоб новим понтифіком став Йосиф Ратцингер. Тільки-но з димаря над Сікстинською капелою повалив білий дим,  останній засвідчив, що зрозумів вибір занепокоєних і обрав ім`я Бенедикта – на честь Бенедикта Нурсійського, покровителя Європи. Тим подразником, яким для папи Івана Павла ІІ був комунізм, для Ратцингера є занепад католицької Європи і радикальний іслам.

Бенедикт XVI  націлений на ре-християнізацію Європи, відновлення старої католицької європоцентричної цивілізації, і проведення виразної демаркаційної лінії між католицизмом та протестантизмом разом із православ`ям, ще більш жорсткої – між цими християнськими родинами та ісламом і, нарешті, найжорсткішої, абсолютно непроникної – між цими релігіями і секуляризмом.

Але ситуація є більш вигадливою й складною, ніж видається. Насправді, європейці не стали захланними атеїстами, вони і надалі прагнуть священного, але не завжди можуть віднайти його за церковними мурами. Від 1950–1960-х рр. дедалі більша кількість із них відкрила для себе, що духовність існує і поза межами організованої релігії. Вони декларують релігійність, суголосну сучасній індивідуалістичній культурі, яка фокусується на персональному запиті радше, ніж на пасивному повторюванні слідом за Церквою ортодоксальних істин. Акцент на індивідуальному духовному досвіді і суб`єктивному емоційному залученні особливо виразно виявився у католицькому харизматичному оновленні.  Причому Європу накриває не лише мережа глибоко „камерних" молитовних груп, але й  хвиля так званої  "святкуючої релігійності", що набирає форм велелюдних мітингів і фестивалів – Всесвітні дні молоді збирають мільйони католиків з усіх куточків світу. 

Західноєвропейці, далі, вважають, що католицька церква має піти значно далі шляхом реформ. Це думка, яку їхні одновірці за межами „Старої Європи" поділяють набагато меншою мірою. Так, наприклад, вважають за необхідне дозволити священикам одружуватися 83% католиків Німеччини, 82% – Ірландії, 79%  – Іспанії, 69% – США і, водночас, 50% – Польщі й лише 21% католиків –Філіппін.  Приблизно така ж ситуація з настановою стосовно того, що єпископів мають обирати, а не призначати –  за це висловлюються 75%  німців і набагато менше, лише 51% – філіппінців.

Іншими словами, в Європі є точки  відродження католицької цивілізації, тому для того, щоб пророкувати її повернення – природно, у дуже відмінних від попередніх століть рисах – є більше підстав, ніж говорити про її занепад.

Судіть самі. Ми говоримо про зменшення рівня відвідин церкви, але в низці європейських країн і досі більше ніж половина населення регулярно відвідують недільну месу і, як би не було, 46% європейців вірить у рай, а понад третина – у пекло. Ми говоримо про серйозне зменшення священицьких покликань, але не забуваймо, що разом із тим, водночас неймовірно зросла кількість постійних дияконів і катехитів; говоримо про те, що у деяких містах Великої Британії передмістя стали суто мусульманськими, але в країні мільйон поляків – більше, ніж пакистанців, католицькі храми перестали вміщати всіх вірних, і польські єпархії висилають дедалі більшу кількість священиків до Об`єднаного Королівства. До того ж, останні два десятиліття стали золотою добою католицьких прощ – ніколи раніше Ясна Гура і Лурд, Асизі й Меджигір`я, Фатима й Сантьяго де Компостела, Монтсерат й Тізе не збирали стільки людей. Нарешті,  масова скорбота за померлим Іваном Павлом ІІ засвідчила, за словами дослідниці європейської релігійності Грейс Деві, наскільки крихким є європейський секуляризм.

При цьому наступ ісламу робить католицизм мірилом ідентичності для багатьох із тих, хто раніше ніколи не замислювався над своєю релігійно-культурною належністю. Одне слово, знову-таки, є підстави вважати, що саме словосполучення „європейський католицизм" не перетвориться, попри пророкування, на оксюморон. І що Церква, яка пережила Діоклетіана, Французьку революцію та просталінські режими, переживе також європейський гедонізм, споживацтво й політкоректність.

Хоча, мабуть, це буде принципово новий і зовсім не легший за попередні  досвід виживання.

 Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ, "Релігія в Україні"