Фільм «Цар»: інтелігентний опір путінізму

Подивилася на днях російський фільм «Цар», і була вражена... Приємно вражена. Крім усіх тих мілітаристсько-патріотичних соплів, які денно й нощно ллються з екранів, дурнуватих комедій, у яких сміються лише псевдо-глядачі за кадром, та безглуздих мильних опер, – Росія творить справді потужне, якісне кіно.

Я не спеціалістка з кінематографа й мало що знаю про діяльність режисера Лунгіна чи епатажного актора Мамонова, який зіграв головну роль у цій стрічці. Знаю лишень, що Олег Янковський зіграв у ній свою останню кінороль (митрополита Філіпа). Нехай про акторсько-режисерські тонкощі дискутують фахівці. Хочу висловити лише своє, обивательсько-дилетантське враження, яке й має визначати успіх усякого витвору мистецтва.

Ми побачили середньовічну Московію без прикрас. Дика, жорстока, непричесана, немита... Здавалося, від неї аж тхне – кислими щами, часниковою відрижкою та немитими тілами. Ідеологічно-патріотичної дубовості, від якої аж нудить, коли дивишся російське кіно, немає і близько. Це повний антипод відверто невдалої спроби Бортка екранізувати «Тараса Бульбу».

У фільмі зовсім немає замилування московською владою як такою, а якраз навпаки. Цар Іван Грозний постає нещадним садистом-самодуром, з манією переслідування та нав’язливими ідеями, у якому легко читається його далекий наступник – Йосип Сталін. Опричина Грозного – це те саме сталінське НКВД, з тими ж методами роботи: зізнався (під тортурами) – значить, винен. Враховуючи лояльне ставлення нинішньої російської верхівки до особи Йосипа Віссаріоновича, неупереджений глядач фіксує тут небачене вільнодумство й навіть зухвалість.

Росія любить усілякі підтексти. Гадаю, не лише сам фільм являє собою зразок сучасного вияву невдоволення владою. Дисиденством можна вважати навіть позитивний відгук про нього в російській пресі, який слугує своєрідним сигналом між знаючими людьми: якщо мені подобається фільм «Цар», значить, мене вже дістав Путін.

Немає тут і народницького замилування «великим російським народом»: ми бачимо, що народ не просто терпить свого деспота, а ледве не обожнює його. Але народна любов оманлива. Ми чуємо, що десь на околицях ще не сформованої держави, зокрема в чужому для Москви Новгороді, проти царя виступає опозиція, яку підтримують прості люди. Тут навіть прозвучала нотка виправдання діянь біснуватого монарха: мовляв, з таким народом інакше не можна, даси слабинку, і держава розвалиться. Урешті московські піддані Івана в кінці фільму мовчки, пасивно, але зраджують його. Цар вирішує влаштувати гуляння, видавши відповідний наказ (у цей день весь народ зобов’язаний гуляти й радіти). Сам монарх вийшов на площу, просидів до світанку – а народ не з’явився. Жоден холоп радіти з ним не вийшов. Це був протест – хай і не явний, не агресивний і не революційний. Але однозначний. Точнісінько, як і сам цей фільм – щодо нинішньої російської влади.

Не аналізуватиму акторське мистецтво. Скажу лишень, що Мамонов, з його нервово-експресивною манерою гри не давав розслабитися ні на мить. Фільм тримає в напрузі всі 116 хвилин. Щомиті ви чекаєте, якогось вибрику, несподіванки з боку самодура-самодержця... Для Янковського, як мені здається, ота трагічна роль живої ікони – митрополита Філіпа, який виступає антиподом кровожерному Іоанну, – виявилася занадто простою. Філіп підкреслено правильний, а тому дещо штучний. Але фігура актора, схоже, згладила цю ваду...

Ще у фільмі часом проскакують речі анахронічного плану. Один раз хтось назвав ту державу "Російською", якої в ХVI столітті ще не було. Автори уникають справжньої самоназви – Московія (хоча народ іменують правильно – "московський") і чомусь жодного разу не звучить повний титул Івана Васильовича Грозного. Він як, відомо був князем Московським і всія Русі (з претензією на Новгород). Його ж іменують лише – князь всія Русі.

Росія – це не Московія ХVІ століття, а нинішній квазідинастичний режим (Єльцин передав корону Путіну, Путін – Медведєву) – дуже далекий від середньовічної монархії. Сучасні росіяни – це теж далеко не московіти тієї страшної доби. Але дивишся фільм “Цар”, і бачиш проблеми сьогодення...

У цьому його велика мистецька цінність.

Оксана Охрімчук, Москва–Київ