Проблема богослужбової мови в Українській Православній Церкві (Ч.I)

У сучасній УПЦ богослужіння звершується церковнослов’янською мовою. Для більшості православних українців, ця мова є незрозумілою. Звідси  постає питання перекладу богослужінь на сучасну мову...

Зводити проблему мови богослужінь в Україні лише до вибору між церковнослов’янською та сучасною українською неправильно. Таке невиправдане спрощення неминуче призводить до розуміння цієї проблеми як конфлікту між консерватизмом і модернізмом, традицією і нововведеннями. Насправді ж проблема лежить значно глибше.

У сучасній Українській Православній Церкві богослужіння звершується церковнослов’янською мовою, яку часто просто звуть "слов’янською". Цією мовою складені всі молитви. Для більшості православних українців, як україномовних, так і російськомовних, ця мова більшою чи меншою мірою є незрозумілою. Навряд знайдеться хоча б один віруючий без філологічної чи духовної освіти, який зможе впевнено сказати, що під час служби він розуміє геть усе. Звідси і постає питання перекладу богослужінь та інших текстів на сучасну мову.

Найголосніше лунають в УПЦ вимоги перекладу на українську, трохи тихше – на російську. Такі переклади вже є, і в окремих парафіях Української Православної Церкви за ними звершуються богослужіння. Причому у Західній Україні і в Польщі це триває вже майже століття. Звичайно, столітня традиція "українських" богослужінь не зрівняється з тисячолітньою церковнослов’янських, але важливо відмітити, що вона є.

"Священність" церковнослов’янської

Давньо-церковнослов’янська мова була створена та введена у богослужбову практику свв. Кирилом і Мефодієм більше тисячі років тому. Але християнству вже дві тисячі років, і серед наших предків були християни ще до свв. Кирила і Мефодія. І вони слухали богослужіння давньогрецькою мовою, яка була літературною мовою ще за часів Ісуса Христа і свв. Апостолів. Навряд чи вони добре її розуміли, як погано вже розуміють її і сучасні греки.

Саме свв. Кирил і Мефодій виступили проти панівної у ті часи на Заході думки про "три священні мови" — (давньо-)єврейську, (давньо-)грецьку та латину, якими було здійснено напис над розіп’ятим Христом. Ця думка була засуджена ними як єресь, і Святе Письмо та богослужбові тексти почали перекладати на слов’янську. Тому "священність" церковнослов’янської (як нібито винятковість) необхідно відкинути, або розглядати її у широкому розумінні. Тоді такою ж "священною мовою" буде церковний стиль будь-якої мови, у тому числі і сучасної — болгарської, сербської, англійської чи української. Бо не мова освячує Святе Письмо, а Святе Письмо освячує мову, на яку воно перекладається.

Завдяки слов’янському перекладу святих братів південно- та східнослов’янські народи (а спочатку і західнослов’янські) прийняли Православ’я. Що ж заважає нині здійснити новий переклад – задля нової євангелізації українців? Адже у своїй масі за роки атеїстичного режиму наш народ став, фактично, язичницьким і лише номінально зветься православним. Вказують на різні речі, зокрема і на вищезгадану "священність" церковнослов’янської, що вже надто відгонить давньою єрессю про "три священні мови".

Безперечно, церковнослов’янська мова була переважно у церковному вжитку і є дуже добре пристосованою для богослужбових цілей, бо саме для цих цілей і створювалась. Але вона не була окремою мовою, це був лише різновид давньоболгарської мови. Це був, можна сказати, особливий стиль давньої слов`янської мови (що на той момент вже не була єдиною), призначений для церковних потреб. Що заважає нині створити такий же церковний стиль української мови? Відсутність таких геніїв, як свв. Кирило і Мефодій? Можливо і це, але перш за все — відсутність бажання робити це тими і там, де це робилось колись. Ченцями у монастирях, за участю богословів та лінгвістів. Навіть якщо ці переклади здійснюються науковцями, то це мають бути воцерковлені люди, що мають добре уявлення про православне богослов’я і патристику, православну традицію перекладу. І в усякому разі переклади мають здійснюватись під керівництвом духовних осіб. Саме за таких умов переклади можна вважати духовними і в певному розумінні священними.

Котра з церковнослов’янських мов?

Існує ще одна проблема, яка помітна лише при детальному погляді і відома небагатьом. Це проблема самої церковнослов’янської мови. Чи здійснюється нині богослужіння тією самою мовою, що й у часи Київської Русі? Ні. Більш того, перші церковнослов’янські тексти може зрозуміти лише вузьке коло спеціалістів, настільки сильно вони різняться від сучасної церковнослов’янської.

Слово "сучасна" тут не зайве. Бо у літургіці нині побутує саме сучасна церковнослов’янська, а не та давня мова, якою здійснювали переклади свв. Кирило і Мефодій. Чому так сталося? Причина дуже проста — з плином часу давні тексти ставали все менше зрозумілими людям, і їх осучаснювали, наближували до зрозумілої людям мови. І ніхто не виступав проти цього, більш того, багато духовних осіб підтримували таке осучаснення, наприклад, св. Феофан Затворник.

У кожній зі слов’янських країн церковнослов’янська мова наближалась до відповідної народної. У Сербії — до сербської, у Росії — до російської, в Україні — до української. Так виникли різні редакції або ж ізводи церковнослов’янської мови — сербський, київський, московський тощо.

Вже в ХІ столітті остаточно сформувався київський ізвод церковнослов’янської мови , що широко застосовувався до XVIII століття. Він був цілком зрозумілий населенню і був, фактично, високим стилем української мови. На ньому, зокрема, писали свої твори Григорій Сковорода та Іван Вишенський. Лише після приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату в Українській Церкві поступово став поширюватись московський ізвод, наближений до російської мови. А за Петра І (у 1720-х) взагалі було заборонено використовувати у богослужіннях київський. Проте у Західній Україні та на Закарпатті, що перебували за межами Російської імперії, власні варіанти церковнослов’янської продовжували існувати. На Закарпатті і досі існує оригінальний карпаторуський варіант церковнослов’янської.

Московський ізвод церковнослов’янської з часом ще більше наблизився до російської. Навіть ввели практику заміни церковнослов’янської графіки російськими літерами. Саме через ці зміни церковнослов’янська виявилась такою чужою більшості населення України, особливо на Заході — цей варіант занадто далекий від народної мови, а натомість наближений до іноземної.

Тому цю проблему можна окреслити і так — якою саме повинна бути церковнослов’янська в Українській Православній Церкві? Чи це має бути (чужий великій частині населення) московський ізвод, чи це має бути повернення київського ізводу часів св. Петра Могили (як це відбувається в окремих парафіях на Заході України), чи це має бути відродження давньої церковнослов’янської часів свв. Кирила і Мефодія, або чи потрібно створити нову редакцію церковнослов’янської, наближену до сучасної української? Універсальну для всієї України відповідь навряд чи вдасться знайти. Оскільки, як ми бачимо, московський ізвод не дуже добре сприймається на Заході, а київський напевне не сприймуть на Півдні і Сході.

Українська мова як місіонерська

Тепер щодо богослужінь українською мовою, стосовно яких нині точиться найбільше суперечок. Прихильники їх стверджують, що відсутність богослужінь українською — це 90% причин розколу, що стався в українському Православ’ї. Противники пропонують "заглянути у порожні церкви УПЦ-КП" (часто не усвідомлюючи, що "перевірка" може виявитись не на користь звинувачення) та оцінити тамтешній рівень духовності (який, утім, легко пояснити повною канонічною та євхаристійною ізоляцією). Також наводять нібито приклади західних парафій УПЦ, котрі після тимчасового переходу на українську були змушені повернути церковнослов’янську, бо їх покинуло більшість постійних парафіян (важко сказати, чи це дійсні факти, чи просто легенди).

З іншого боку багато сучасних богословів наголошують на необхідності перекладу богослужінь сучасними мовами. Серед них Антоній (Блум), митрополит Сурозький:

"Ті богослужбові форми, що у нас є, були створені у глибокій давнині. Вони виражали з великою яскравістю релігійний досвід і релігійні переживання тих людей, які їх створювали. Але минули століття. Не лише свідомість, а й світовідчуття людей глибоко змінилось. І тепер дуже багато людей відчувають, що вони не можуть влити вино нове у міхи старі, що вони не здатні більше виражати себе до кінця, повністю, з усією значущістю у формах, котрі колись довершено виражали їхніх предків. Тут велику роль відіграє, по-перше, мова. Мова, якою написано, складено молитви та богослужбові чини, — це мова тієї епохи, коли вони створювались. У нас це мова слов’янська, у греків — це вже малозрозуміла візантійська мова. Тому дуже великі складнощі відчутні на шляху того, хто хоче до кінця пережити молитовні слова, образи, вислови. Існує дуже багато слів, котрі втратили своє значення; вони вже не значать того, що означали у той час, коли ці молитви були укладені. І тому дуже часто людина, що молиться, не може пережити того, що перед нею лежить, бо вона не розуміє, про що мова. Якби це були слова просто незрозумілі, вона могла б заглянути у  словник, дізнатись, що вони означають. Коли ж це слова, які збереглись у російській, наприклад, мові, але змінили своє значення іноді до невпізнанності, тоді людина не ставить собі питання, — і це ще гірше, оскільки вона не розуміє справжнього змісту молитовних слів, молитовних виразів і надає їм іноді повністю викривлене значення. Але мова — це не лише слова, це також образи, картини, переживання, котрі зв’язані зі словами і котрі в одну епоху можуть бути дуже живими, а в іншу епоху майже вимерти. Є слова, що належать певному часу, але потім тьмяніють і вимирають; є слова, що народжуються і стають крилатими словами одного лише покоління, а потім йдуть в забуття. Ця проблема дуже гостра і дуже важлива, бо слова люди часто розуміють, але те, що вони значать, те переживання, яке вкладено було в них їхніми авторами, залишається поза увагою людей, і молитовні чини тьмяніють. Наповнити їх життям можливо: особистою молитвою, споглядальним, мовчазним заглибленням у себе — повз слова, але не завдяки тим словами, що вже втратили свій зміст" .

Говорить про це і Георгій (Ходр), митрополит Гір Ліванських (Антиохійська Церква):

"Навчати Євангелію — означає перекладати його на сучасну мову даної країни і даного суспільства на всіх рівнях культури. Потрібно досягти такого високого рівня майстерності, щоб передавати Євангеліє, не зраджуючи його, щоб наблизити істину, відкриту в іудейсько-елліністичному контексті, до людей, чий світогляд чужий цій культурі і для яких літургічний символізм та менталітет Отців — щось схоже на шифр" .

Ще більш радикально висловлюється румунський богослов Йоан Міхок, вбачаючи у відсутності богослужінь сучасною мовою причину нищення власним народом Російської Церкви на початку ХХ століття:

"Ось чому вони зрікалися своєї віри: вони ніколи не розуміли значення Літургії, адже вони ніколи не говорили церковнослов’янською. Основне завдання богослужінь рідною мовою — це доступність людям, щоб поглиблювалось розуміння віри. Я знайшов відповідь на питання, яке давно мене хвилювало. Для мене було дивно, як нація, яка була відомою силою свого християнства, могла масово відректись від своєї віри. Я думаю, що причина, чому люди вбивали своїх єпископів і священиків, у тому, що вони ніколи не розуміли їх" .

Серед духовенства Української Православної Церкви теж є багато тих, що підтримують переклад богослужінь українською:

"Заборони служити національною мовою немає — був би достойний переклад. Не можна робити його з бухти-барахти — косо-криво, на догоду чиїмось амбіціям. Справжній переклад — це дійсно безсмертна пам`ятка духовності та достоїнству нації. Люди, котрі візьмуть на себе цю місію, повинні бути не просто освіченими. Їм необхідно бути істинно духовними та талановитими. Бо ця праця вимагає зусиль богословів і музикантів, літургістів та поетів, агіографів та стилістів, філологів та біблеїстів. Причому крім знання класичного українського літературного "високого стилю" (перекладати необхідно саме на нього, а не на суржик і не на місцеві діалекти) потрібно буде досконале знання багатьох нових і древніх мов. Це нелегка, але блага справа" .

Можна визначити три необхідні вимоги до перекладачів святоотцівських та богослужбових текстів:

* духовність (наявність у перекладача духовного досвіду, глибокого розуміння Православ’я);

* науковість (досконале знання мови оригіналу, досконале знання української, знання традиції православного перекладу обраного тексту, його текстології тощо);

* поетичність (досконале володіння стилістикою, вміння віршувати для перекладу поетичних текстів).

Звичайно, в однієї особи нині важко знайти усі три вищезгадані позиції, саме тому переклади мають здійснювати групи перекладачів: науковці, лінгвісти, поети, богослови, духовні особи.

Зрозуміло одне — не треба ані переоцінювати потребу в українських богослужіннях, ані недооцінювати її. І безумовно, треба відкинути будь-яку політизацію даного питання.

Однозначно хибним кроком, на нашу думку, були б спроби ввести богослужіння українською повсюди замість церковнослов`янської. Якби Синод наважився на подібний крок, це напевне спричинилося б до нового розколу, оскільки основна маса воцерковлених людей від церковнослов’янської не відмовиться.

Проте Церква повинна дбати не лише про постійних членів, а й займатися місіонерською діяльністю, доносити Слово Боже і до нецерковних людей. І в останньому випадку робити це церковнослов`янською мовою не зовсім розумно, оскільки такі люди просто нічого не зрозуміють. У даному випадку церковнослов’янська виконує роль додаткового міцного замка на дверях до Церкви для таких людей.

Твердження, що у Православ’ї людина має приходити до Бога сама, докладаючи значних зусиль (у т.ч. і вивчаючи церковнослов’янську), на нашу думку, не витримує критики, якщо мова йде про місіонерську діяльність. Апостоли не чекали, доки язичники прийдуть в Єрусалим і почнуть вивчати давньоєврейську. Вони самі йшли до язичників і проповідували їм їхньою мовою, "з іудеями як іудей, з еллінами як еллін". І тут Православ’ю не завадило б взяти приклад з протестантів, які звертаються до людей їхньою мовою, що і є основною причиною їхнього місіонерського успіху в Україні. Те ж саме можна сказати і про общини УПЦ-КП та УАПЦ, які мають популярність у народі на Заході і в Центрі, хоч спершу їх відвідували переважно нецерковні люди.

Місіонерська діяльність Православної Церкви на сьогодні у нашій країні залишає бажати кращого. Відсутність відповідної літератури, відсутність самих місіонерів - все це очевидно. І тому створення нових парафій з українською мовою богослужіння, але у комплексі з іншими місіонерськими засобами (катехізацією та подібними навчальними курсами, культурними центрами, бібліотеками і медіатеками тощо) видається вкрай необхідним. У російськомовних регіонах цілком можливе створення таких же парафій з російською мовою богослужіння, хоч, як вже говорилось, для російськомовних ця проблема не стоїть так гостро.

Цілком вірогідно, що людина, яка прийде до Бога в такій місіонерській парафії, згодом захоче поглибити свої знання літургіки, вивчить церковнослов’янську та почне відвідувати вже церковнослов’янські служби. Додаткова користь таких парафій буде у боротьбі з розколами, які часто спекулюють на мовному питанні. Такі парафії необхідно створювати у великих та середніх містах, оскільки місіонерську діяльність завжди розпочинають з них.

Дмитро Кузьменко, "Релігії в Україні"

УНІАН в Google News